— Ти зраджуєш мою маму! — голос Максима тремтів, коли він кинув ці слова мені в обличчя, стоячи посеред кухні. Його очі блищали від сліз, а руки гарячково стискали край столу. — Ви її рідна сестра! А ти, тату? — він різко повернувся до Петра. — Ти вже забув маму? Так швидко?
Я отетеріла, слова застрягли в горлі. Мій голос тремтів, коли я нарешті заговорила:
— Максиме, це не так… — почала я, але голос зірвався.
— А як тоді? — крикнув він. — Ти живеш у її домі! Готуєш на її кухні! Думаєш, я не бачу? — Його голос зламався, і він різко розвернувся, грюкнувши дверима своєї кімнати так, що склянки на столі задзвеніли.
Петро стояв мовчки, опустивши голову. Я відчувала, як усе всередині стискається від болю. Ми обоє знали, що перейшли межу, але як пояснити це хлопцеві, який втратив матір?
Я ніколи не думала, що моє життя так міцно сплететься з їхнім. Після того, як не стало моєї сестри Оксани, я залишилася в їхній квартирі в передмісті Києва, щоб допомогти. Спочатку планувала лише кілька днів — приготувати борщ, відвезти Соломію до школи, посидіти з Максимом, коли він замикався у своїй кімнаті за комп’ютером.
Але дні перетворилися на тижні, а потім на місяці. Я не могла просто піти, бачачи, як Петро бореться з горем, а діти шукають у мені опору. Моя присутність стала для них якорем, але водночас я відчувала, як моє серце починає битися швидше, коли Петро затримує погляд на мені довше, ніж потрібно.
Того вечора, коли все почалося, я мила посуд після вечері. Соломія вже заснула, а Максим слухав музику у своїй кімнаті. Петро підійшов, тримаючи кухонний рушник.
— Дозволь, я допоможу, — сказав він тихо, простягаючи рушник.
Наші руки торкнулися, коли я брала його. По тілу пробігла тепла хвиля. Його погляд затримався на мені — у ньому була вдячність, але й щось глибше, що змусило моє серце калатати. Я швидко відвела очі, зосередившись на тарілці в руках.
— Діти вже сплять? — запитав він, щоб розрядити тишу.
— Соломія заснула з книжкою, а Максим… ну, ти знаєш, — я знизала плечима, посміхаючись. — Знов у навушниках, мабуть, грає.
Він кивнув, і ми продовжили прибирати. У цих буденних моментах було щось заспокійливе, ніби ми разом створювали нову рутину, яка тримала нас усіх на плаву. Але я відчувала, як між нами росте щось більше, ніж просто допомога.
Через кілька тижнів ми вже жили як маленька сім’я. Я забирала Соломію зі школи в Дарниці, ходила з нею на гурток вишивання, хоча вона часто відмовлялася, кажучи, що без мами це не те. Максим був тихішим, замкнутішим. Він рідко розмовляв, але я помічала, як він спостерігає за мною і Петром, коли ми сміялися чи випадково торкалися одне одного, готуючи вечерю.
Одного вечора Петро приніс “червоненьке” з супермаркету. Ми сиділи у вітальні, де стара лампа кидала м’яке світло на полицю з книжками і вишитими серветками Оксани.
— Хочеш? — запитав він, посміхаючись крізь втому. — Сьогодні рівно рік…
Він не закінчив, але я знала, що він мав на увазі. Рік, як не стало Оксани. Я кивнула, і він налив мені червоненького. Ми сиділи поруч на дивані, можливо, ближче, ніж варто було. Розмова текла легко — про Соломію, про те, як вона перестала вишивати, про те, як Максим усе ще не може говорити про маму. А потім Петро раптово замовк, подивився на мене і нахилився ближче. Його губи торкнулися моїх — обережно, ніби він боявся, що я відштовхну його. Але я не відштовхнула. Я відповіла на поцілунок, і на мить усе інше зникло.
Та раптом я відсторонилася.
— Цього не мало статися, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається.
— Але сталося, — тихо відповів він, дивлячись мені в очі.
Я встала і пішла до своєї кімнати, зачинивши двері. Тієї ночі я не спала, думаючи про Оксану, про дітей, про те, що я роблю. Чи мала я право відчувати те, що відчувала?
Наступні дні були напруженими. Ми з Петром намагалися поводитися так, ніби нічого не сталося, але напруга між нами була відчутною. Максим почав поводитися дивно — він уникав мене, не приходив на вечерю, а коли я намагалася з ним заговорити, лише бурмотів щось у відповідь.
Одного вечора я застала його в кухні, коли він різко відсунув тарілку з голубцями.
— Максиме, що сталося? — запитала я обережно, сідаючи навпроти.
Він підняв очі, і я побачила в них біль.
— Ти думаєш, я не бачу? — сказав він різко. — Ви з татом… ви поводитеся так, ніби мами ніколи не було!
Я відчула, як усе всередині похололо. Я не знала, що він бачив чи чув, але його слова влучили в ціль.
— Максиме, ми просто… намагаємося жити далі, — почала я, але він перебив.
— Жити далі? — його голос тремтів. — Ти зайняла її місце! Ти готуєш її страви, живеш у її домі! Ти думаєш, я сліпий?
Я не знала, що відповісти. Я лише дивилася на нього, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Я ніколи не хотіла зайняти її місце, — тихо сказала я. — Я просто хочу допомогти вам.
Він встав і пішов, залишивши мене саму за столом. Тієї ночі я довго сиділа в кухні, тримаючи в руках холодну чашку трав’яного чаю. Я згадувала Оксану — як ми разом сміялися, вишиваючи на балконі, як вона завжди була сильнішою за мене. Якби вона була тут, що б вона сказала? Чи засудила б мене?
Наступного дня я вирішила поговорити з Петром. Він сидів у вітальні, тримаючи в руках стару фотографію Оксани з дітьми на пікніку в Гідропарку.
— Петре, нам треба поговорити, — сказала я, сідаючи поруч.
Він кивнув, не відводячи очей від фото.
— Максим страждає, — почала я. — І я не впевнена, що ми робимо правильно.
Він зітхнув, поклавши фотографію на стіл.
— Юлю, я не планував цього, — сказав він тихо. — Але ти… ти стала частиною нашого життя. І я не знаю, як без тебе.
Його слова змусили моє серце стиснутися. Я хотіла сказати, що відчуваю те ж саме, але згадка про Максима зупинила мене.
— А якщо це помилка? — запитала я. — Якщо ми лише погіршуємо все для дітей?
Він подивився на мене з такою щирістю, що я ледь не відвела погляд.
— Може, це єдине, що має сенс, — сказав він. — Але я не хочу, щоб Максим чи Соломія страждали через нас.
Ми сиділи в тиші, і я відчувала, як усе всередині розривається. Я любила цю сім’ю, але чи мала я право бути частиною її в такий спосіб?
Наступного вечора я постукала у двері Максима. Він не відповів, але я все одно увійшла. Він сидів на ліжку, у навушниках, з опущеними очима.
— Можна поговорити? — запитала я тихо.
Він зняв навушники, але не подивився на мене.
— Твоя мама була для мене найважливішою людиною, — почала я, сідаючи на підлогу, щоб бути на одному рівні з ним. — Вона завжди захищала мене, коли ми були дітьми. Пам’ятаєш, як вона вчила нас робити вареники? Я ніколи не зможу замінити її. Але я хочу бути тут для тебе. Для Соломії. Для вашого тата.
Він мовчав, але я бачила, як його очі блищать від сліз.
— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я зраджую її, — продовжувала я. — Я просто… намагаюся допомогти нам усім.
Він нарешті подивився на мене.
— А якщо я не хочу твоєї допомоги? — його голос був тихим, але різким. — А якщо я хочу, щоб усе було, як раніше?
Я відчула, як горло стискається.
— Я б усе віддала, щоб повернути її, — сказала я. — Але я не можу. І твій тато теж не може. Ми просто намагаємося жити далі.
Він витер очі рукавом і відвернувся. Я вийшла з його кімнати, відчуваючи, як серце розривається.
Наступного ранку я почала збирати речі. Я не знала, чи це правильне рішення, але відчувала, що не можу залишатися, якщо це завдає болю Максиму. Петро застав мене, коли я застібаю сумку.
— Юлю, що ти робиш? — запитав він, його голос був сповнений тривоги.
— Я не знаю, чи можу залишатися, — відповіла я, не дивлячись на нього. — Максим… він не готовий. І я не хочу бути причиною його болю.
Він підійшов і взяв мене за руку.
— А що, якщо ти потрібна нам? — запитав він тихо. — Не тільки мені, а й Соломії?
Я подивилася на нього, і моє серце знову стиснулося. У цей момент до кімнати увірвалася Соломія, тримаючи свою улюблену вишиту подушку.
— Тітко Юлю, не йди! — вигукнула вона, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не втратила рівновагу. — Будь ласка, залишися!
Я притисла її до себе, намагаючись стримати сльози. Максим стояв у дверях, мовчки спостерігаючи. Він не сказав ні слова, але його погляд був сповнений болю.
Я вийшла з квартири, не знаючи, чи повернуся. Я сіла в машину, тримаючи в руках ключі, і довго дивилася на будинок, який став для мене другим домом. Чи правильно я роблю? Чи можу я повернутися, якщо це означатиме ще більший біль для дітей? Чи є місце для любові в серці, яке все ще належить минулому?
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна знайти баланс між власними почуттями та турботою про інших? Що б ви порадили мені, якби я стояла перед вами з цією історією?
