– Ти зруйнувала йому життя, Любо. Як ти могла так легко розпорядитися долею мого сина? – свекруха дивилася на мене крізь двері, навіть не запрошуючи зайти в дім. Її голос звучав так холодно, що я відчула, як у мене стислося серце.
Так почалася наша розмова, яку я намагалася відтягнути кілька місяців. Мене звати Люба, мені 35 років, і я розлучена з Дмитром – чоловіком, з яким жила в шлюбі понад вісім років. Тепер ми з ним батьки чудового сина, якого звати Марко. Я ніколи не могла подумати, що опинюся в статусі розлученої жінки, яка відчайдушно намагається не втратити взаєморозуміння з дитиною. Але життя розпорядилося саме так.
Наші з Дмитром стосунки з часом перетворилися на гнітючу тишу. Діалог щез, почалися постійні дрібні конфлікти, взаємні претензії й недомовки. Ми обоє відчували, що шлюб зайшов у глухий кут, але ані Дмитро, ані я не хотіли перетворювати дім на місце вічних сварок. Тож ми прийняли болюче, але, як нам здавалося, справедливе рішення – розійтися.
Головною моєю турботою весь цей час був Марко. Я завжди говорила – Як би ми з батьком не розійшлися, сина любимо однаково, і зробимо все, щоб він не відчував себе покинутим. Та виявилося, що свекруха геть не згодна з такою позицією. Вона тяжко сприйняла наш розрив і вбачала всю провину чомусь тільки в мені.
– Ти ж могла потерпіти, Любо, – повторювала вона, коли ми вперше спробували поговорити. – Щастя Дмитрові зруйнувала, сина свого від батька відірвала, а тепер ще й граєш хорошу матір?
Я намагалася пояснити, що ніколи не забороняла Дмитрові бачитися з Марком. Зрештою, вони зустрічаються регулярно, син навіть іноді залишається на вихідні у колишнього чоловіка. Але щоразу, коли Марко повертається, я помічаю дивні речі. Він ставить запитання, від яких у мене стискається серце:
– Мамо, а чого ти покинула тата?
– Мамо, а бабуся каже, що ти розлучилася, бо ти погана дружина. Це правда?
– А я маю залишитися з тобою чи з татом?
Спершу я списувала це на емоції свекрухи, думала – поділиться зі своїм онуком образою на мене, та й минеться. Але уявіть, з кожним тижнем запитань ставало все більше, а син повертався з дедалі більшою купою сумнівів у тому, чи я взагалі хороша мати. Одного разу він навіть сказав:
– Мамо, бабуся казала, що ти сама мене віддаси їй, коли тобі стане важко. Це правда?
Я в ту мить не знала, що й сказати. Розуміла: потрібно негайно діяти. Тому й зважилася ввечері, коли Марко лягав спати, зайти до свекрухи без попередження. Вона живе в сусідньому районі, тож я за пів години була на місці. Двері виявилися прочиненими, а з коридору чулося її роздратоване: – Вона не годиться бути матір’ю, я заберу в неї хлопця, от побачиш. Дмитро мені допоможе.
Я отетеріла на місці, ковтаючи клубок у горлі. Так, ми розлучилися, але хіба це означає, що я втратила право на власну дитину? І Дмитро ніколи не натякав на те, що готовий битися за одноосібну опіку. Та й не думаю, що він би підтримував ідею повністю передати дитину своїй матері. Це здається абсурдним.
Зрештою, я переступила поріг і сказала – Досить. Мені набридли плітки, мені набридло, що Марко розривається між нашими історіями. Чим я завинила, що ти так налаштована проти мене?
Свекруха поклала слухавку і повернулася до мене з виразом ображеної гідності:
– Як смієш заходити до мене без запрошення? Або ти знову прийшла виправдовувати свою поведінку? Ти й досі не зрозуміла, що зруйнувала сім’ю?
– Сім’ю зруйнувало непорозуміння. Ми з Дмитром уже дорослі люди й вирішили розійтися мирно. Я завжди повторювала, що Марко має право проводити час зі всіма, хто його любить. Але ти переходиш усі межі. Ти зводиш мене в очах рідної дитини. Невже тобі байдуже, наскільки боляче це мені й самому хлопчикові?
– Ти просто не розумієш, що це – що син виріс без повноцінної сім’ї. Замість намагатися зберегти шлюб, ти пішла найлегшим шляхом. І тепер я маю рятувати Марка, бо ти не впораєшся з роллю матері.
У мене всередині щось обірвалося від люті й образи. Я ладна була розкричатися, але зціпила зуби й відповіла:
– Моє розлучення з Дмитром нікому не дає права забирати в мене сина. Ти навіть не намагалася зрозуміти, що передувало цьому рішенню. Я не лялька, яка мусить жити за чужим сценарієм. І я не дозволю, щоб з мого хлопця виростили інструмент для маніпуляцій.
Вона мовчки дивилася мені в очі, ніби шукала слабке місце. Я відчула, що довіряти їй більше не можу. І тому, попри біль, усвідомила: тепер доведеться обмежити їхнє спілкування. Я не хочу, щоб Марко страждав від цих ігор. Але й цілком відривати його від бабусі теж неправильно. Цей конфлікт здавався ще більш заплутаним, ніж наш з Дмитром розрив.
Коли я поверталася додому, то розривалася між почуттям провини й рішучістю боронити свою дитину від чужих втручань. Марко – моя найбільша цінність. Скільки б нам із Дмитром не було боляче, ми маємо домовитися, як захистити сина від сторонніх драм.
А тепер мені б хотілося почути думку тих, хто опинився в схожій ситуації. Як ви вважаєте, чи варто обмежувати спілкування дитини з людиною, яка намагається налаштувати її проти рідної матері? Чи, можливо, краще залишити все, як є, щоб Марко сам зробив висновки, коли підросте? І чи правильно я вчинила, що відверто сказала свекрусі про свої почуття та тривоги?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
