Тикають нам то гроші, то продукти завозять, а потім дорікають, як їхм біднесеньким важко і які ми безпорадні. А ми, між іншим, не просимо нічого!
Мої батьки поводяться дивно, і я не розумію їхньої логіки. Спочатку вони нам допомагають, хоча нам їх допомога часто і не потрібна, а потім скаржаться, скільки сил у них йде на нас. При цьому ми ще вважаємося безпорадними і несамостійними, хоча батьки самі лізуть до нас постійно.
Я заміж вийшла рано, мені зараз двадцять років, вже півтора року в шлюбі. Чоловік старший за мене на три роки. Живемо ми в його квартирі удвох, чоловік працює, я підробляю в декреті. Є донечка, їй скоро рік.
Можливо, через те, що я, на думку батьків, вийшла заміж рано, вони нерівно дихають до нашої сім’ї. Мама спочатку ходила з каструлями мало не через день, вважаючи, що ми без неї тут з голоду душі Богу віддамо.
Прийде, принесе дві сумки їжі. А ми ту ще не встигли з’їсти, бо ми з чоловіком тільки вечорами вдома їмо, і то не завжди. Я з нею спочатку намагалася м’яко говорити, що у нас все нормально, я вмію готувати. Так, не так шедеврально, як мама, але теж цілком гідно. Мама ж ображалася, говорила, що я її турботи не ціную, мало не в сльози.
Ми з чоловіком порадилися і вирішили, що простіше буде не заважати їй. Яякщо їй так спокійніше, то нехай носить.
Вона і носила, а потім я від бабусі дізналася, що вона скаржиться, як їй важко нас годувати. Розповідає мама, ось, дочка заміж вийшла, сама нічого не вміє, грошей в сім’ї толком немає, їм з батьком і доводиться нас утримувати, щоб ми з голоду не загнулася. Нормально взагалі?
Я коли дізналася, з мамою посварилася тоді. Ми нічого не просили, вона свою допомогу нав’язала нам, а тепер з’ясовується, що ми нахлібники, яких батькам доводиться тягти. Мама не виправдовувалася, схлипнула, що виростила невдячну дочку, яка замість спасибі претензії їй закидає.
Ми тоді близько місяця не розмовляли, може, навіть трохи більше. А потім я дізналася, що при надії. Не хотіла говорити, дуже вже зла на маму була, але Максим мій наполіг, щоб я перестала перейматися і помирилася з батьками.
– Ти сама собі гірше зробиш, будеш себе картати, нервувати, навіщо воно тобі в такому стані. Та й мама у тебе хороша, просто трохи дивно висловлює свою турботу.
Я тоді чоловіка вирішила послухати і пішла миритися, принесла заодно радісну новину. Було багато сліз, обіймів, обіцянок, дуже все вийшло зворушливо. Батьки дуже зраділи новині, мама плакала від радості так, що ледве заспокоїли, всі образи були забуті, ми знову почали спілкуватися.
Мама знову почала оточувати мене своєю турботою. То вони з батьком в суботу о сьомій ранку приїжджали до нас зі справжнім сільським молочком:
– Ось ви, молодь, спите, а ми вже на базар з’їздили, найчистіше натуральне прикупили. Ось сир, молоко, сметанка – все домашнє, перший сорт!
– Так в магазині теж дефіциту з цим немає, можна в будь-який момент купити.
– Та що в магазині купиш зараз? Хімія одна суцільна! А у цієї тітки у мене колега з роботи вже років десять молочку бере, вищої якості завжди, все натуральне.
Питань немає, смачно так, що голова обертом, але могли ж просто дати контакти тієї тітки, чоловік сам би їздив. Але мама сказала, що там у неї черга завжди, а вона її знає, мамі простіше самій кататися. Ну простіше, значить простіше.
Батьки завчасно купили коляску, ліжечко, пеленальний столик, всякі пелюшки, повзунки, конверт на виписку. Ми з Максимом самі хотіли з’їздити і все вибрати, це ж наша перша дитина, хвилююче все це. Але батьки заявили, що це від них подарунки онукові або внучці. Шакупили вони всього нейтрального, зеленого і жовтого.
Коли народилася дочка, батьки часто приїжджали, щоб подивитися, чимось допомогти, хоча ми з чоловіком прекрасно справлялися. Але ні, мама приїде, нагуляется з коляскою, потім у неї спина болить, тому що коляска занизька.
Мені за цю допомогу постійно висловлюють, мовляв, ось, ми тут себе не жаліємо, допомагаючи вам і руками, і грошима, а ти зайвий раз дякую не скажеш. Але я спасибі говорю, як і те, що цілком би ми обійшлися без їхньої такої щедрої допомоги.
– Так ось щось не видно, щоб ви справлялися. Якби справлялися, ми б стільки часу і сил на допомогу не витрачали. Нам і самим є, чим зайнятися, – маму не переконати.
Після цього ми сваримося, батьки ображаються, ми не спілкуємося кілька днів, потім знову миримося, вони знову допомагають, хоча ми не просимо, потім пред’являють мені за це, ми знову сваримося і так по колу…
Я, чесно кажучи, від такої каруселі вже втомилася. Хочете допомагати – допомагайте мовчки, не хочете – допомагайте, і так нормально проживемо. Але ні, батькам потрібно спочатку все зробити по-своєму, а потім звинуватити нас. Ось навіщо так робити? А ви теж так чините зі своїми одруженими дітьми?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
