— Тимчасово, Катю, це тимчасово, — заспокоював мене Олег перед від’їздом, коли я питала, чому він не бере мене з собою. Звісно, це було тимчасово: лише до того моменту, поки він не закріпиться на новому місці і не знайде причину, щоб остаточно мене залишити.
Я завжди бачила в ньому більше, ніж бачили інші. Коли ми познайомилися, Олег працював у маленькій компанії помічником архітектора. Він був неймовірно талановитий, міг створити просто фантастичні візуалізації, але страшенно не любив рутину і завжди почувався незадоволеним. Йому тоді було двадцять дев’ять, мені — двадцять п’ять, і я вже мала певний досвід у маркетингу та управлінні проєктами.
Якось ми сиділи ввечері, і він скаржився на чергового безвідповідального керівника, який не цінував його роботу. Я слухала і розуміла: проблема не в керівнику. Проблема в Олегові, який не міг свій геній перетворити на структурований, зрозумілий процес. Тоді я сказала йому рішуче.
— Ти маєш створити щось своє.
— Навіщо? Я ж не бізнесмен, — відповів він.
— Але ти архітектор. І найкращий дизайнер, якого я знаю. Ти тільки подумай, скільки людей мріє про такий талант. Тобі просто потрібен хтось, хто організує продажі та спілкування з клієнтами.
Я запропонувала йому створити невелику студію з візуалізації та інтер’єрного дизайну. Початкові вкладення були мінімальні: його старий, але потужний комп’ютер і мої знання, як правильно подати себе в інтернеті. Перші місяці були складними. Я поєднувала свою основну роботу з веденням його сторінок у соціальних мережах, формуванням портфоліо та написанням усіх комерційних пропозицій. Олег, звісно, був зайнятий творчістю. Він малював, проєктував, а я шукала замовників.
Нашою першою великою перемогою був проєкт, який ми виграли завдяки моїй наполегливості. Я тиждень опрацьовувала деталі, які вони просили, додала більше, ніж очікувалося, і коли ми надіслали пропозицію, вони були вражені не так якістю візуалізації Олега, як нашою увагою до їхніх потреб, це вже була моя частина.
З того часу все пішло як по маслу. Через рік ми вже працювали не в орендованій квартирі, а в невеликому офісі, де, крім нас, сиділи ще два 3D-дизайнери та бухгалтер, яку я найняла для спрощення наших податкових справ. Олег купався в успіху. Його ім’я стало відомим у вузьких колах, а замовлення приходили одне за одним, іноді навіть без моєї реклами, просто по рекомендаціях. Усі знали, що його бачення не має рівних. А я тихо, але впевнено керувала фінансами, розподіляла завдання і, найголовніше, займалася просуванням, гарантуючи постійний потік клієнтів. Він заробляв не просто добре, а дуже добре. Ми купили гарну простору квартиру, планували нарешті оформити стосунки офіційно і думали про дітей. Він часто говорив:
— Катю, без тебе нічого б не вийшло. Ти мій талісман, моя голова.
Я вірила йому. І, чесно кажучи, я насолоджувалася нашою спільною справою. Це була спільна перемога.
Все змінилося одного зимового ранку.
Прівеньісля 24, Олег був розгублений, як і всі. Перші дні ми сиділи в коридорі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але дуже швидко він оговтався, адже його бізнес мав продовжуватися.
Його замовники, здебільшого європейські компанії, висловили занепокоєння і почали пропонувати перенести роботу команди за кордон. Це був логічний крок для збереження контрактів.
Олег почав збирати речі. Я йому допомагала.
— Нам треба виїжджати, Катю, — сказав він якось ввечері, дивлячись у вікно.
— Я це розумію, — відповіла я. — А як щодо офісу? Роботи?
— Роботу ми візьмемо з собою. А офіс… тимчасово закриємо. Я вже домовився, що мені зроблять дозвіл на виїзд.
Я зраділа. Звісно, розлука з рідним домом була болісною, але я була готова їхати з ним куди завгодно, аби бути разом і підтримувати нашу спільну справу.
— Куди летимо? — спитала я, вже пакуючи свій ноутбук.
Олег відвів погляд.
— Я лечу в Німеччину. Туди, де наш основний замовник. Мені треба особисто все проконтролювати і налагодити.
У мене стиснулося серце.
— Добре, а коли я приєднаюся? Мої документи треба готувати? І хто поки що займеться комунікацією?
Він сів поруч і взяв мене за руку, але його погляд був холодним, немов крига.
— Катю, тут є нюанс. Я їду сам.
Я подумала, що я не почула.
— Як сам? А як я? Я ж теж частина цього бізнесу. І ми ж сім’я.
— Послухай, — він почав говорити швидко, ніби читав заздалегідь написаний текст, — там потрібна максимальна мобільність. Мені треба повністю сконцентруватися на роботі. Там зовсім інший рівень, інші вимоги.
— Я завжди справлялася з вимогами, Олеже, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині вже наростав буревій. — Це я вивела тебе на цей рівень.
— Це нечесно, Катю, але це так. Там не буде часу на налагодження побуту, на сімейні справи. Мені потрібна повна віддача, я маю там закріпитися. Твоя спеціальність тут… ну, ти сама розумієш. Це не ІТ. А там без знання мови, без чіткого фаху, який там потрібен… ти будеш відволікати.
Відволікати. Це слово пролунало як дзвін. Я витратила п’ять років свого життя, щоб вивести його з рутини, щоб його талант засяяв, я працювала на двох роботах заради його мрії, і тепер я стала для нього тягарем. Відволікаючим фактором.
— Ти пропонуєш мені залишитися? Тут? — мій голос тремтів.
— Тимчасово. Катя, я освоюсь, а потім… потім я тебе заберу. Обов’язково. Я тільки організую все, щоб тобі було комфортно. Ти ж знаєш, я про тебе подбаю.
Звісно, я знала. Я знала, що він про мене подбає, коли його особистий комфорт буде гарантований. Я бачила, як він пакує валізу: тільки найновіший ноутбук, найдорожчий одяг. Жодної згадки про сімейні фото чи сувеніри.
Я більше не питала. Просто дивилася, як він метушиться, як телефонує своїм новим німецьким партнерам, обговорюючи логістику. Він поїхав за два дні, пообіцявши телефонувати щодня.
— Я люблю тебе, Катю. Будь сильною.
Слово «сильною» прозвучало як виправдання його вчинку.
Перші три дні він телефонував. Короткими фразами, розповідаючи про оформлення документів, про оренду житла. Потім дзвінки стали рідшими. Раз на два дні, потім — повідомлення раз на тиждень.
Через місяць, коли я вже ледве зводила кінці з кінцями, щоб оплатити нашу велику квартиру (а моя компанія, на відміну від його, зазнала відчутних збитків), я наважилася подзвонити йому сама.
Він відповів із відчутною втомою.
— Привіт, Катю. Я зараз дуже зайнятий.
— Олеже, мені треба поговорити. Я вже місяць чекаю, коли ти скажеш, як ми будемо далі. На що мені розраховувати?
Він помовчав, а потім видав фразу, яка розколола моє серце.
— Катя, я не думаю, що ми повинні продовжувати.
— Що ти маєш на увазі? — спитала я, відчуваючи, як у мене починає крутитися голова.
— Я думав багато. Знаєш, війна — вона змушує все переосмислити. Я зрозумів, що ми з тобою дуже різні. У нас різні погляди на життя, на майбутнє. Я тепер на такому рівні, де мені потрібна партнерка, яка буде повністю відповідати моєму новому статусу. Ти… ти ж сама говорила, що твоя робота не європейського рівня. Я не можу ризикувати, розумієш? Мені треба рухатися тільки вперед.
Він назвав мене «неєвропейського рівня». Мене, яка навчила його, як рухатися вперед. Мене, яка ночами вичитувала його контракти, поки він спав. Яку роль зіграла тут війна? Вона дала йому дозвіл бути підлим, прикриваючись вищими цілями та безпекою.
— А як же наші плани? Наша квартира? Наша спільна справа? — я ледве стримувала сльози.
— Квартиру продамо. Гроші розділимо. Це ж справедливо. А спільна справа… вона моя. Твій внесок я оцінюю. Дякую тобі за все, але тепер я сам. У мене тут така перспектива, Катю, ти навіть не уявляєш.
Я не сперечалася. Я просто поклала слухавку. Зрозуміла, що боротися немає сенсу. Його погляд на ситуацію був безповоротним.
Через два тижні він прислав юриста з довіреністю. Квартиру продали. Я отримала свою половину, достатню, щоб не повертатися до батьків і орендувати собі житло, але недостатню, щоб почати нове життя за кордоном. Його компанія процвітала, але вже під іншим ім’ям, а моє ім’я було викреслене зі списку причетних до успіху.
Я знову почала все з нуля. Знову працюю, знову шукаю клієнтів, але тепер тільки для себе. Хоча фінансово я стабільна, моє серце все ще болить. Я дивлюся на його успішні публікації в мережі, де він розповідає про свій шлях до успіху, і розумію, що на фотографіях його життя немає найголовнішого. Там немає мене. Там немає правди про те, з чого він починав.
Олег обрав свій шлях. Він обрав успіх, стабільність і нову партнерку, яка, мабуть, відповідає його «європейському рівню». Він виїхав, кинувши не лише мене, а й наші спільні мрії, які я будувала разом з ним цеглиною за цеглиною.
Його зрада була не в тому, що він поїхав. Вона була в тому, що він скористався моєю любов’ю і моїм талантом, щоб піднятися, а коли я стала йому не потрібна, він з легкістю мене відкинув, як використану річ.
Я досі ставлю собі запитання: чи справді людина, яка так легко відмовляється від свого минулого і тих, хто її підтримував у скрутний час, може бути щасливою? Чи тримається успіх, побудований на егоїзмі?
А як ви думаєте? Що чекає Олега у його новому «європейському» житті?
Якщо ця історія вас зачепила і ви вважаєте, що справедливість має існувати, натисніть, будь ласка, свою вподобайку і напишіть коментар. Це дуже важливо, щоб цю історію побачило якомога більше людей.
