“Тисяча гривень? Тільки й усього?” – вигукнула я, хапаючись за серце, коли нотаріус зачитав заповіт дядька Степана. Уся наша сім’я, від сина Івана до онучки Оксани, роками чекала на той спадок, що мав полегшити старість і склеїти розколоті родинні зв’язки, а тепер ця сума висіла в повітрі, як насмішка над нашими мріями. Але в конверті лежало ще щось, що могло перевернути все догори дриґом.
– Ти впевнена, що хочеш туди їхати? – запитала Оксана, моя люба онучка, вмощуючись на м’якому кріслі з гарячою чашкою трав’яного чаю в руках. – На те читання заповіту дядька Степана? Він же завжди був таким… відстороненим від нас.
Я ковтнула повітря, ніби воно могло заспокоїти той клубок у середині. Оксана дивилася на мене великими, турботливими очима, які завжди нагадували мені про її матір, мою доньку Ларису, яка пішла надто рано.
“Так, поїду, – прошепотіла я нарешті. – Хоча б щоб поставити крапку в цій історії.”
Дядько Степан не був тим родичем, про кого співають пісні чи пишуть теплі листи на свята. Він жив сам, у своєму маленькому світі, де кожна копійка мала своє місце, а емоції ховалися за стіною мовчання.
Я, Анна, вже давно переступила сьомий десяток, але пам’ятала його ще з часів, коли ми були молодшими. Він працював на старій пошті, сортував листи з такою точністю, ніби від того залежало життя цілого села.
Ми не сварилися відкрито, але між нами завжди висіла якась невидима стіна. Він вважав мене надто прямолінійною, як і мою матір, а я – його холодним, ніби зимовий ранок без сонця.
Коли прийшла звістка про його відхід, я не відчула того жалю. Швидше, легку цікавість, змішану з полегшенням.
Родина шепотілася: “Степан же копив усе життя, може, залишив щось?” Мій син навіть пожартував по телефону: “Мамо, а раптом будинок чи золото?”
Але я відмахнулася. Не хотіла будувати замків на піску. Та Оксана, з її вічною оптимізмом, не відступала.
Вона приїхала до мене на вихідні, з пакунками свіжих круасанів. Ми сиділи на кухні, і вона розповідала про свою роботу в маленькій крамничці з handmade-виробами.
“Бабусю, ти ж знаєш, що дядько Степан не мав дітей, дружини теж не було. То кому ж іще, як не нам?” – казала вона, помішуючи цукор у чаї.
Я кивнула, але в душі щось стискалося. Чому саме тепер, коли я мрію про спокійні дні без турбот про рахунки?
Думки кружляли: може, нарешті відремонтую дах, що протікає після кожної зливи, або поїду в гості до родичів у далеке містечко. Або просто куплю собі той м’який светр, про який мрію вже рік.
Наступного ранку ми вирушили. Дорога була довгою, але Оксана вмикала улюблені пісні, і ми співали хором, забуваючи про мету поїздки.
Вона тримала кермо, а я – кошик з бутербродами, які ми взяли на всяк випадок. “Дивись, бабусю, все буде добре, – усміхалася вона. – Навіть якщо нічого не отримаємо, то принаймні закриємо цей розділ.”
Нотаріус чекав у скромному кабінеті, де пахло старими паперами і кавою з автомата. Крім нас, прийшов ще один чоловік – високий, з сивими скронями, представник від сусідки Степана.
Він чемно кивнув, але я помітила, як його очі ковзнули по мені з якоюсь оцінкою. “Сідайте, пані Анно, – сказав нотаріус, гортаючи папери. – Почнемо.”
Я стиснула руки на колінах, серце калатало, ніби перед іспитом. Оксана сиділа поруч, її долоня лягла на мою – тепла, заспокійлива.
Коли нотаріус почав читати, слова линули повільно, ніби краплі дощу по склу. Степан заповідав свій будинок, город і всі заощадження – сусідці Ользі Петрівні.
“Вона доглядала за мною в останні роки, годувала, підтримувала, – йшлося в тексті. – Без неї я б не витримав самотності.”
Я отетеріла. Ольга? Та тиха жінка, про яку Степан згадував краєм рота? Вона жила по сусідству, вирощувала квіти і іноді приносила йому свіжий хліб.
А мені? “Анні, племінниці, – продовжив нотаріус, – тисячу гривень. Щоб не йшла по світу з пустими руками. Нехай це нагадує про родину.”
Тисяча гривень. Сума, за яку ледь купиш борошна і пачку чаю на місяць. Я відчула, як обличчя палить, а в очах щипле.
Оксана стиснула мою руку сильніше, але я не могла подивитися на неї. Це було не просто розчарування, ніби Степан сказав: “Ти не варта більше.”
Ми вийшли на вулицю мовчки. Сонце сліпило, але я не відчувала тепла. “Бабусю, давай поїдемо додому, – прошепотіла Оксана. – Там обговоримо.”
Вона вела машину, а я дивилася у вікно, де миготіли дерева. Сльози котилися по щоках, але я не витирала їх. Чому? Чому він так зі мною?
Спогади нахлинули, як хвиля. Я згадала, як у дитинстві Степан приходив у гості. Він приносив цукерки, але дивився на матір з осудом. “Ти надто балакуча, Анно, – казав він мені. – Життя не любить таких.”
Мати сміялася, але я відчувала напругу. Після її відходу ми з Степаном стали ще далі – листи на Різдво, короткі дзвінки.
“Він, мабуть, не пробачив мамі того скандалу з татом, – сказала я раптом Оксані. – А мене вважав такою ж.”
Вона кивнула, не відриваючи очей від дороги. “Але ти ж не така, бабусю. Ти тепла, як літній дощ. Може, він просто не знав, як сказати.”
Додому ми приїхали ввечері. Оксана заварила м’ятний чай, і ми сіли за стіл. Тисяча гривень лежала в конверті, ніби насмішка.
“Давай витратимо її на щось приємне, – запропонувала вона. – На морозиво чи квіти для саду.”
Я похитала головою. “Ні, доню. Спочатку розберуся в собі.”
Тієї ночі я не спала. Лежала в ліжку, слухаючи тікання годинника. Чому Степан обрав Ольгу? Що вона такого зробила, чого я не змогла?
Наступного дня я зателефонувала Іванові. “Сину, ти чув про заповіт?” – запитала я, намагаючись звучати спокійно.
Він зітхнув у слухавку. “Так, мамо. Шкода, але що поробиш? Степан завжди був своїм господарем.”
Але його слова не заспокоїли. Я відчувала порожнечу, ніби втратила не гроші, а шматок дитинства.
Оксана залишилася на тиждень. Ми гуляли парком, годували качок у ставку. Вона розповідала про свого хлопця, молодого вчителя з села, і як вони планують весілля.
“Бабусю, ти будеш у білому, як наречена, – сміялася вона. – А дядько Степан… ну, він би пишався тобою.”
Я усміхнулася вперше за ці дні. “Може, й так. Але чому він не сказав цього за життя?”
Ми говорили годинами. Про втрати, про прощення, про те, як родина іноді ранить глибше за чужих. Оксана слухала, не перебиваючи, а потім обіймала мене міцно.
“Ти сильна, бабусю. Сильніша за будь-який заповіт.”
Через кілька днів я вирішила поїхати на цвинтар. Оксана поїхала зі мною. Дорога була знайомою – ті ж поля, ті ж хмари.
Могила Степана була свіжою, з букетом хризантем від когось. Я поставила свій – прості ромашки з саду.
“Степане, – сказала я тихо, – чому ти так? Я ж твоя родина.” Вітер шелестів листям, ніби відповів.
Оксана стояла осторонь, даючи мені простір. І раптом я згадала: останній раз, коли ми бачилися, він простягнув мені стару фотографію матері. “Вона була гарною, – пробурмотів. – Не злись на мене.”
Тепер я зрозуміла. Він не злився – він шкодував. Ольга стала для нього тією родиною, якої не мав. А я… я була нагадуванням про минуле, яке боліло.
Сльози полилися, але цього разу – очищувальні. “Дякую за тисячу, – прошепотіла я. – Вона коштує більше, ніж здається.”
Повернувшись, ми з Оксантою пішли в маленьке кафе в центрі. Замовили каву з тістечками – на ті самі гроші.
Смак був солодким, як примирення. “Знаєш, доню, – сказала я, – спадок не в паперах. Він у нас, у цих моментах.”
Вона кивнула, очі блищали. “Точно, бабусю. А тепер розкажи про маму ще раз. Про те, як ви разом пекли пиріжки.”
Ми розмовляли до ночі. Про Ларису, про Івана в його далекому місті, про плани на майбутнє. Тисяча гривень розтанула на дрібниці – на квіти, на книгу, на спільну прогулянку.
Але серце стало легшим. Степан, мабуть, хотів сказати: “Живи просто, Анно. Не чекай чудес – створюй їх сама.”
Минуло два місяці. Я почала ходити на заняття з йоги для пенсіонерів – Оксана записала. Там я познайомилася з пані Ганною, вдовою з сусіднього будинку.
Вона розповідала історії про своє життя, і ми сміялися до сліз. “Життя – як заповіт, – казала вона. – Ніколи не знаєш, що отримаєш, але завжди можеш додати своє.”
Я кивала, думаючи про Степана. Може, він і не був ідеальним дядьком, але навчив мене головному: родина – не про гроші, а про вибір.
Іван приїхав на вихідні з дружиною і малим онуком. Ми влаштували пікнік у саду – шашлики, салати, дитячі ігри.
Дитина бігала босоніж по траві, а я дивилася і думала: ось справжній спадок. Життя, що триває.
Оксана зателефонувала ввечері: “Бабусю, я тут знайшла стару листівку від дядька Степана. Хочеш, пришлю?”
Я погодилася. На ній було написано: “Анно, бережи тепло. Степан.” Прості слова, але вони зігріли, як сонце після дощу.
Тепер, коли осінь фарбує дерева в золото, я іноді думаю про той конверт. Він лежав у шухляді, але я витратила кожну копійку з радістю.
Купила насіння для квітів, сходила в театр з Оксантою, пригостила Івана кавою. Кожна дрібниця нагадувала: тисяча – це не кінець, а початок.
Але іноді, в тихі вечори, я питаю себе: чи вистачило б мені більше? Чи змінила б велика сума щось у серці?
Оксана каже: “Бабусю, ти вже багата – любов’ю.” І я вірю їй. Бо в цьому і є правда життя.
Проте той вир думок не вщух зовсім. Він шепоче: а що, якби Степан залишив усе мені? Чи стала б я щасливішою?
Я не знаю. Може, ви, дорогі читачі, розкажете? Чи пробачили б ви такий “спадок”? Чи вважали б його образою, чи знаком долі?
