Тиждень тому зателефонував колишній чоловік. З Віталіком ми не бачилися вже більше двох років. – Привіт, Софіє. Давай зустрінемось? Полялякаємо про те, про се! – Я була не проти, хоча трохи й здивувалася. – А давай у мене ввечері? Я ж досі одна живу. – Віталік не забарився!
Два роки тому прийшов кінець мого трирічного шлюбу. Ми розійшлися з чоловіком за згодою. Та й взагалі весь наш шлюб більше був схожий на якийсь жарт. Після чергової галасливої та веселої вечірки, у захоплених почуттях ми вирішили вранці піти до РАЦСу та подати заяву.
Знайомі були ми на той час лише два місяці. Не знаю, що нами керувало в цей час. Ми навіть не послухали своїх батьків, як це зазвичай робить молодь, коли ті говорили, що нам треба краще дізнатися одне одного. Здавалося, а що ще краще знати? Нам дуже добре разом – це головне. Значить так буде завжди.
Але як і передбачалося людьми досвідченими, шлюб – це неймовірна відповідальність, а ще терпіння та повага. На одному коханні далеко не заїдеш. Кохання – це лише тимчасовий хімічний процес, який через рік шлюбу відлетів у небуття. Ну і розпочалися щоденні суперечки.
Віталік завжди пред’являв мені якісь вимоги, я огризалася. Не хотів проводити зі мною час, йому було нудно, постійно їхав до друзів, а я лила сльози в подушку, як і кожна жінка в цій ситуації.
Терпіння з роками сходило на нуль і через три роки ми все ж таки вирішили – розлучення. Так само спокійно, але тільки без почуттів, пішли до РАЦСу, подали заяву на розлучення, спокійно розлучилися, нічого не ділили. Жили все одно в моїй квартирі.
Так і розійшлися наші з Віталіком дороги. Два роки ми взагалі не спілкувалися, навіть зі святами не вітали, хоч були у друзях одне в одного у соцмережах. А ось буквально тиждень тому зателефонував мені колишній чоловік, і запропонував зустрітися. Я й покликала його до своєї квартири. Ну, а чого ні? Цікаво ж дізнатись, що і як у нього склалося.
Приніс Віталік із собою фруктів, цукерок до чаю. Я навіть не очікувала, якщо чесно. Ми з ним мило посиділи, поспілкувалися. Якось він звернув увагу на те, що я без капців по квартирі ходжу. Я й нагадала йому, що мені просто жарко. Навіщо мені їх носити. Вечір закінчився.
За два дні знову прийшов Віталік у гості, у руках пакет. Говорить, подарунок мені приніс. Я, звичайно, і в захваті, і в подиві. Треба ж, за три роки шлюбу він ромашку не подарував, а тут подарунок приніс. Відкриваю пакет, а там капці. Тапочки, які я взагалі не ношу.
Я, звичайно, подякувала Віталіку, але залишилася в повному здивуванні. Мало того, на вигляд тапочки ніби ношені, та й для моєї ноги замалі. Невже він із кимось роман крутив, їй дарував, а тепер вирішив після тієї дами мені передарувати. І чи є в такому жесті якийсь натяк?
Що скажете? До чого це все?
Фото ілюстративне
