fbpx
життєві історії
У 27 років я влаштувалася працювати помічницею олігарха. У цих відрядженнях мені не дозволяли замовляти сніданок. Коли я порушила це питання, бос нескінченно здивувався, що мені потрібно їсти. В останній робочий день бос кинув мені машину на прощання пакет: “Щоб від роботи залишилися приємні спогади”. Там була сумка за 3 000 доларів. Я подумки побажала Василю Степановичу усього найкращого

Про відкриту вакансію на посаду особистого помічника я дізналася на одному із сайтів з пошуку роботи. Мені було 27 на той момент. Вимагали від кандидатки мати досвід, знання англійської та бути готовою до ненормованого робочого дня.

Я й до цього не жила за нормами та правилами, тому відгукнулася на резюме та полетіла на відпочинок з останньої зарплати.

Тоді я ще не знала, що мене запросять на співбесіду, що на всі запитання я відповім правильно, тобто так, як хочуть чути, і наступний відпочинок трапиться тільки після звільнення.

На співбесіді уточнили, чи готова я стати блондинкою?

– Авжеж.

Мені наказали змінити парфуми на непомітні, і я вийшла на роботу. Окремого робочого місця зі столом та комп’ютером не знайшлося, бо не шукали:

– Твоє місце поруч із босом.

Ненормований робочий день означає, що ти працюєш не за зазначеною законодавством нормою 8 годин. Ти працюєш, доки твій бос не спить. І навіть коли він спить, наприклад у літаку дорогою у відрядження, бо може прокинутися від турбулентності та попросити тебе перевірити жилет під його кріслом. І під своїм, щоб ти могла віддати його йому у разі чого.

Після перельоту я мала купити Василю Степановичу крем для обличчя і нанести його за призначенням. Приємного мало, але про мене.

Я могла б цього не робити, але в зошиті спостережень за босом, який передається від помічниці до помічниці, цей пункт був написаний червоним і підкреслений червоним.

Так робили, роблять і робитимуть, бо ніхто не хоче знати, що означає червоний колір спостереження.

У відрядженнях я мешкала з водієм в одному номері з двома ліжками. Звичайно, втомлений після дороги, він постійно обіцяв виставити мене у вікно, якщо я не вимкну екран телефону, який променем світла просвічує ковдру, порушуючи повну темряву та відлякуючи сон.

У цих відрядженнях мені не дозволяли замовляти сніданок. Коли я порушила це питання, бос нескінченно здивувався, що мені потрібно їсти, і підняв брови так, що я більше не піднімала це питання.

Поки під класичну музику бос та водій снідали зі шведського столу, я бігла до найближчого супермаркету за питним йогуртом та якимось батончиком із позначкою «енергія на весь день».

Водій, лише одного разу перебуваючи в доброму гуморі, порадив замовляти сніданок самій, розраховуючись з картки боса, до якої у мене прямий доступ. Він пояснив це тим, що такі суми не позначаються на рахунку.

Але я, найчесніших правил, не готова була ризикувати заради того, щоб наступна помічниця отримала зошит зі свіжим записом червоного кольору: «Не торкайся ні в якому разі».

Я отримувала вдвічі більше ніж $500, але й працювала по 16 годин на добу.

Для особистого життя залишалося 8 годин, які особистий помічник керівника використовує для здорового сну. Я дві години з них витрачала на дорогу додому – з дому і хвилину на дзвінок мамі, щоб тремтячим голосом сказати «так, все добре, чудово, матусю». Спати залишалося 5:59, але й тим часом міг зателефонувати Василь Степанович з якоюсь примхою на кшталт терміново замовити шикарного букета його пасії.

Половину неділі зазвичай  я просто спала до обіду, воскресаючи до вечері. У суботу ж, як правило, я працювала.

Я готова зізнатися, що зараз згадую цей час із посмішкою і навіть повторила б цей досвід, але тоді мені було не до посмішок. Так, періодично я сміялася з кумедних жартів боса. Такий сміх не продовжує життя, проте допомагає втриматися на роботі.

Відрядження займали більшу частину місяця, і саме там, за кордоном, Василь Степанович змінювався. Або точніше деформувався.

У відрядженнях я мала бігати по магазинах у пошуках «тої самої» сумки, сукні чи босоніжок для його дружини чи пасії. Мені лишалося тільки дивитися на ці чужі речі і розуміти, що мені стати їх володаркою ніколи не світить.

З його дружиною ми бачилися рідко, але вона здалася мені адекватною жінкою: не звертала на мене увагу. Яка різниця, чи гарна ти помічниця, чи ні, якщо тебе не існує?

Я не могла відлучитись, якщо бос працював. За його залізною логікою, ти не міг працювати менше, ніж він. Я відпрошувалася в крайніх випадках і завжди чула одне й те саме: ти зараз можеш мені знадобитися. Минало ще 20 хвилин у повній тиші. У ній я чула поклик природи до санітарної кімнати, але не могла відгукнутися.

За день лікарняного у тебе вичитали 5% із зарплати. Тому  не хотілося хандрити. Одного разу, на початку роботи, яке припало на кінець зими, я дала слабину і підхопила шморкання носом. Мене викликали на другий день, було важливе відрядження.

Я знаю людей, які мріяли потрапити на моє місце та робили б усе, що не входить до обов’язків, із задоволенням. Але мої права – це не кріпацтво. Я здобула вищу освіту і закінчую другу не для того, щоб цукор у каві розмішувати проти годинникової стрілки.

Через півроку я сказала, що звільняюся, після чергового відрядження, пропустивши всю весну і усвідомивши, що моє особисте життя так само минає.

Накопичилася втома, яка не знімається рукою, як звичайна втома, якщо тебе похвалили і ти виспалася.

В останній робочий день бос кинув мені у машину на прощання пакет.

“Щоб від роботи залишилися приємні спогади”.

Там була сумка за 3000 тисячі доларів. Я її перепродала. І подумки побажала Василю Степановичу усього найкращого.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com