fbpx
життєві історії
У 35 років з дочкою я опинилася в Швейцарії. Працюю офіціанткою. Тут все плавніше і простіше. Чого мені справді не вистачає – це розмов рідною мовою, млинців і борщу. А так то тут казка. І в Києві можна гідно жити, добре заробляти. Після вирахування податків я отримую 3300 франків на місяць. Оренда дуже дорога. Вони насилу приймають приїжджих

У 35 років з дочкою я опинилася в Швейцарії. Працюю офіціанткою.

Мені завжди хотілося за кордон, хотілося хоча б недовгий час пожити в іншій країні. А тут війна. Я розлучена, тому й виїхала з донечкою заради її кращого майбутнього. Та й свого.

У мене не було упереджень щодо життя в Україні, мої друзі, які залишилися в Києві, у них все добре.

За 8 місяців ми вже звикли до Швейцарії, не хочеться знову переїжджати і починати все з нуля, втомилася.

Я довго шукала роботу в Швейцарії, зараз працюю офіціанткою в ресторані. Після вирахування податків я отримую 3300 франків на місяць.

Оренда у Швейцарії дуже дорога, знайти квартиру-однушку менше ніж за 1500 франків складно. Я винаймаю однокімнатну квартиру, для мене було дуже важливо жити з донечкою окремо, а не в гуртожитку, мені хотілося особистого простору.

Швейцарці насилу приймають приїжджих.

Перші місяцці щодо спілкування зі швейцарцями були дуже складним. Я приїхала з вільною розмовною німецькою і вважала, що я не матиму проблем, що я швидко знайду собі друзів. Але є кілька складнощів.

Найголовніше – місцеві говорять не стандартною німецькою, а своїм діалектом. Я взагалі вважаю, що його вже давно можна було виділити окремою мовою. У Швейцарії багато діалектів, і навіть коли самі німці сюди приїжджають, то не одразу розуміють мовлення місцевих.

Тут кардинально різняться слова та навіть граматика. У Швейцарії також говорять італійською та французькою, але тут ситуація не така критична: відмінності з іншими країнами є, але мінімальні. Така складна ситуація з діалектами стосується лише німецької.

Звичайно, всі говорять і стандартною німецькою – це мова, якою ведеться навчання в університеті, у школі. Але у звичайному житті швейцарці говорять на діалекті, тому стандартна німецька створює для них у спілкуванні напружену атмосферу. Це стає проблемою, коли хочеш влитися в якусь компанію.

Коли ти приходиш на захід, де всі швейцарці, то ніхто не переходитиме на стандартну німецьку заради тебе.

В мене поки що з’явилися лише дві добрі подруги швейцарки: одна з німецької частини, інша з французької.

Я бачу велику різницю у спілкуванні з цими дівчатами: та, яка з французької частини, привітніша, вона більш відкрита. З дівчиною з німецької частини ми добре спілкуємось, але я не відчуваю, що ми близькі подруги. Зараз я розумію діалект відсотків на 70, але цього все одно замало для вільної розмови.

Моя подруга швейцарка одного разу сказала: «Досить розмовляти стандартно, тепер я з тобою спілкуватимуся на діалекті». І тепер вона говорить зі мною своєю мовою, а я відповідаю їй німецькою. І я помітила, що коли вона перейшла на діалект, вона стала вільнішою, але мені складно, я не завжди розумію те, що вона каже.

Крім того, у місцевих особливий менталітет, причому не лише у швейцарців, а й взагалі у німецькомовних. Люди не дуже відкриті, їхня привітність обмежується рівнем «привіт-поки що». А мені хотілося душевної розмови, нашої дружби, коли ти можеш усе викласти.

Якось я прийшла в Цюріху на манікюр у наш салон і за дві години обговорила з майстром все своє особисте життя. Зі швейцарцями так не вийде, з ними в основному розмова про природу, погоду, політику, навчання, а про особисте не говорять.

Вже потім мені пояснили, що близьким другом для місцевих стати важко, для них це зазвичай ті, з ким вони ще росли, навчалися у школі, кого дуже добре й давно знають.

Швейцарці важко приймають приїжджих. Я знаю навіть кілька сумних історій. Один хлопець із Австрії (здавалося б, сусідня країна) розповідав, що коли був аспірантом у Берні, в колективі, де всі колеги були швейцарцями, його ігнорували. Вони могли піти в паб після роботи і ніколи його не кликали, він два роки там пропрацював, але відчував, що так і не став частиною колективу, почував себе ізгоєм. У результаті він пішов до іншої аспірантури в Австрії.

В Цюріху в цьому плані простіше це місто більше, тут більше іноземців і українців зокрема. Також багато хто переїжджає сюди, бо виходить заміж.

Чого мені справді не вистачає – це розмов рідною мовою. Дуже хотілося борщу, млинців. Тут немає українських ресторанів, а коли ми з подругами поїхали на пару днів до Мілану, я вмовила їх піти в наше кафе і наїлася там млинців, драників. А зараз уже не хочеться. Я звикла до місцевих продуктів. Але чого мені справді не вистачає – це розмови рідною мовою, адже не все можна висловити англійською чи німецькою.

У Швейцарії ідеальне поєднання природної краси та сіл з цивілізацією. Через те, що я виросла в маленькому місті, мені в Києві було трохи некомфортно через масштаби міста і величезні відстані, але знайти нормальну роботу в іншому місті було б складно.

У Цюриху дуже гарно: озеро, дві річки, гори. Мене завжди приваблювало в Європі і в тому числі в Швейцарії, що в містах зовсім невеликі відстані, але це не позначається на якості життя, – у тебе все одно є марки одягу, можливості для роботи, культурне життя.

 Велика ймовірність, що ми захочемо залишитись тут, просто тому, що це стає нормою життя. Я розумію, що повернутися до Києва – це знову треба буде будувати побут заново. У мене немає жодних упереджень: і в Україні можна гідно жити, добре заробляти, але наше з дочкою життя поки що складається у Швейцарії, тут все влаштовано плавніше та простіше.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.