У 50 років я зрозуміла, що пора себе полюбити. Я перестала готувати котлети і варити холодець, кинула чоловіка, купила високі підбори, і мені байдуже, що думають інші. А недавно я “втнула” таке, про що раніше навіть мріяти боялася!
– Ти серйозно? У твоєму віці? – донька втупилася в мої нові яскраво-червоні туфлі на підборах, мов у щось надзвичайне. – Ти хочеш виглядати, як школярка?
– А тобі що до того? – відповіла я, старанно натягаючи іншу пару підборів, чорну і ще вищу. – Мені подобається, от і все.
Тамара розгублено підняла брови, але сперечатися не стала. Від її тону я відчула ту саму хвилю роздратування, яка піднімалася в мені щоразу, коли мене хотіли “вправити”. Ця історія почалася не з туфель, але вони стали символом чогось більшого – мого права жити так, як я хочу, нарешті, у свої 50.
Колись я була жінкою, яка турбувалася про всіх і про все. Діти – на першому місці, чоловік Давид – на другому. А я? Я залишалася десь у самому кінці. Мої руки пам’ятають, як я ночами шила карнавальні костюми для Тамари й Андрія. А ноги – як бігала з одного гуртка в інший, встигаючи забрати дітей, наготувати вечерю, заплатити рахунки й навіть обійти кілька магазинів у пошуках акційного прального порошку.
Мій чоловік, Давид, був добрим, але він уникав усіх побутових турбот. “Ти ж вмієш краще”, – казав він, коли я благала його зварити хоча б суп. Він працював, так. Але я працювала теж, і наші зарплати ледь вистачало, щоб забезпечити дітей тим, що ми вважали за необхідне. Усі гроші йшли на навчання, одяг, секції.
Я пам’ятаю, як відкладала власні потреби. Новий светр? Хіба не можна ще сезон поносити старий? Салон краси? Вдома сама пофарбую волосся. Ресторани? Гречка вдома теж добра. Тоді це здавалося правильним. Любов до дітей і сім’ї означала, що ти готова віддати їм усе.
Але роки йшли, діти дорослішали. Вони поїхали на навчання – Тамара до Львова, Андрій до Києва. А я залишилася наодинці із Давидом і порожнім домом. Спершу я намагалася заповнити цю порожнечу. Варила всі його улюблені страви, готувала йому сніданки, прасувала сорочки. Але все частіше ловила себе на думці: “а де я? Де мої бажання?2
Одного вечора я сіла перед дзеркалом і довго дивилася на своє обличчя. Воно видавалося мені чужим: зморшки біля очей, посічене волосся, безбарвний погляд. Там не було тієї веселої дівчини, якою я була колись. Дівчини, яка мріяла про подорожі, стильний одяг, пригоди. Куди вона поділася? І що тепер?
Моя відповідь прийшла несподівано. На день народження моя подруга Віра подарувала мені сертифікат на сеанс масажу. “Для себе”, – сказала вона, і це стало ніби дозволом. Уперше за довгі роки я подумала: “я заслуговую”. Масаж був неймовірним. Мені було так добре, що я заплакала.
Це стало початком. Я почала купувати собі речі, які хотіла. Сукні, прикраси, косметику. Я записалася на йогу й навчилася нарешті казати “ні”.
Тамара, звісно, була обурена, коли почула моє “ні” вперше.
– Мамо, я взяла твою нову сукню, – повідомила вона якось, упевнена, що я не заперечуватиму.
– Ти не питала, – відповіла я тоді. Вона була здивована й трохи ображена, але я не відступила.
Поступово діти звикли до нової мами. А от Давид – ні. Він не розумів, чому я більше не хочу готувати кожен його обід чи бігти за хлібом, якщо закінчився. Він почав дорікати, мовляв, я стала егоїсткою. Я пояснювала, що всього лише вчуся бути собою, але він це сприймав як критику. Ми все частіше сперечалися.
Нарешті, я зрозуміла, що наше спільне життя більше не приносить мені радості. Давид хотів спокою, а я прагнула нового. Ми розлучилися мирно. Він залишився в нашій квартирі, а я орендувала маленьку затишну оселю неподалік.
Мої друзі й навіть знайомі дивувалися моїй зміні. Хтось схвалював, хтось – ні. Одного разу сусідка Ольга сказала:
– Тамаро, ти занадто пізно почала жити для себе. Треба було раніше.
Можливо, це так. Але я вдячна навіть за ці зміни, хай і пізні. Я почуваюся живою!
Минулого місяця я вперше за всі роки здійснила свою мрію – поїхала до Карпат. Самостійно. І це була найкраща подорож у моєму житті. Я ночувала в затишних хатинках, гуляла горами й навіть піднялася на Говерлу. Коли я стояла там, над світом, у голові була одна думка: “я це зробила. Сама”.
Тепер у мене є плани. Я хочу освоїти малювання, подорожувати Україною, можливо, навіть записатися на танці. А ще – я вчуся любити себе й не соромитися своїх бажань. Чому це має бути соромно?
Я часто думаю: як багато жінок так і не наважуються на зміни. Вони живуть для інших, аж поки не стає пізно. Мої дорогі, якщо ви читаєте це й відчуваєте, що десь загубили себе, будь ласка, не чекайте. Життя надто коротке, щоб відкладати його на потім. Живіть зараз.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
