Ми з чоловіком прожили разом сорок років, місяць тому якраз була річниця.
Мені зараз 65 років, а чоловік на 9 років старший. Жили ми добре, в повазі, довірі. Достатку великого не було, але й не бідували. Живемо в райценрті, чоловік все життя був водієм, а я працювала в школі. Обоє на пенсії, але чоловік іноді підробляє перевезення ми на своєму «бусикові», а я репетиторством трохи займаюся.
Так і жили, і все добре було. Виростили сина й доньку, онуків няньчили, в гості чекали завжди.
І ось – сорокова річниця нашого подружнього життя. Вирішили відзначити тихенько, в родинному колі. Я обід смачний приготувала, діти приїхали з онуками, дві пари сусідів, наших друзів найближчих, прийшли.
Посиділи гарно, поїли, трішки випили. Коли гості розійшлися-роз’їхалися, сіли чай з чоловіком пити, фільм якийсь включили. Він виявився романтичним, ми під нього якось розговорилися, життя наше почали згадувати, різні події.
Чоловік говорив, що дуже кохає мене досі, що вдячний за те, що я така хороша і мудра. А потім сказав, що тягар у нього на душі багато років. І що дуже хоче від нього звільнитися, щоб ніяких таємниць між нами не було більше до кінця життя… Я відповіла, що уважно його слухаю.
І – як сніг мені голову – інформація: коли старшій донці було 5 років, а я чекала сина, чоловік на півроку їздив водієм у Європу, щоб підзаробити на ремонт у будинку моєї бабусі, в якому ми жили тоді і прожили все життя. Так от, тоді він мене і зрадив… Потім він ще кілька разів виривався до тієї жінки. Та вона дуже скоро вийшла заміж, народила дитину. Їхній зв’язок обірвався, але чоловік досі підозрює, що дитина у неї – від нього…
На цій розмові і скінчилося наше щасливе спільне життя.
У 65-ть, після прожитих разом сорока років, я вигнала чоловіка у його стару квартиру, до свекрухи.
Кілька днів після його одкровення я прислухалася до себе і зрозуміла, що я тепер не зможу бути щасливою з цією людиною.
Так, сиджу тепер в хаті сама, хоч вовком вий, на душі зимно. Але того «подарунку», який він зробив мені у 40-ву річницю весілля, я йому не простила. Діти жаліють, підтримують батька, вмовляють покликати його назад, зійтися.
Але як?.. Чоловік постійно пише повідомлення, що йому дуже важко без мене, що любить… Свекруха дзвонила навіть. Та я навряд чи зміню своє рішення. Краще вже самій, ніж з тим, хто мене зрадив. Важко з ним поруч, не говорячи вже про ліжко. Нехай шукає ту свою кралю, дізнається про дитину, якщо хоче.
Час покаже, може я ще й не залишуся на самоті у старості. Ну, а якщо і так – заначить, така доля.
Автор – Олена М.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
