— Та вона ж “пуста ваза”! Кого ти собі взяв за дружину, синку? Уже місяць після весілля минув, а вона навіть не при надії!
Свекор сказав це за недільним обідом, коли я саме ставила на стіл миску з варениками. Говорив до свого сина Любомира, але так голосно, щоб я почула кожне слово. Свекруха сиділа поруч, перебирала квасолю для завтрашнього борщу й навіть голови не підвела.
Ми були одружені всього тридцять два дні.
Я ще не встигла звикнути до нового прізвища, до чужого розпорядку, до того, що тут навіть рушники мали своє визначене місце. А від мене вже чекали дитини, бажано хлопчика, і бажано без зайвого клопоту для господарства.
— Тату, перестань, — буркнув Любомир.
— А що я такого сказав? — здивувався свекор. — Хіба неправду? Ми з матір’ю молодшими не стаємо. Нам онука треба, помічника. А не тільки ще одну людину годувати.
Я поставила вареники, витерла руки об фартух і відповіла:
— То, може, треба було вам не невістку шукати, а наймати робітницю? Хоча робітниці платити доведеться.
Свекруха нарешті підвела голову.
— О, бачиш, Любку, яка вона гостра на язик? Місяць у хаті, а вже господарям перечить.
Любомир узяв виделку.
— Та їжте вже, поки тепле.
І ми їли.
Свекор нахвалював вареники, свекруха розповідала, що треба докупити курчат, а я сиділа й думала, що моя мама ніколи не називала людину пустою вазою. Навіть старі горщики з відбитими ручками вона не викидала, бо казала, що в них добре росте петрушка.
Це було двадцять років тому.
Мені тоді виповнилося двадцять три. Я працювала продавчинею в невеличкому магазині господарських товарів у районному містечку. Любомир був на три роки старший, працював водієм у приватного підприємця.
Познайомилися ми зовсім не романтично.
Він привіз до магазину коробки з відрами, швабрами та пластиковими тазиками. Я перерахувала товар і виявила, що бракує шести відер.
— Де решта? — запитала.
— Може, по дорозі повтікали, — пожартував він.
— То вертайтеся й ловіть. Бо мені за них із зарплати вирахують.
Він засміявся, перевірив накладну й виявив, що на складі помилилися.
Наступного дня привіз відра, а до них — два яблука.
— Це за те, що не поскаржилися начальству.
— А чого два?
— Одне вам, друге мені. Самому їсти незручно.
Так усе й почалося.
Любомир умів бути веселим. Міг розсмішити мене посеред найгіршого робочого дня, пам’ятав, які цукерки я люблю, і ніколи не приходив на побачення з порожніми руками. Не обов’язково з квітами. Одного разу приніс цілий пакет молодої моркви.
— Мама передала?
— Ні, сам купив. Ти казала, що любиш гризти.
Ми зустрічалися майже рік.
Про його батьків я знала небагато. Мали велику господарку в селі за п’ятнадцять кілометрів від міста. Тримали корову, свиней, птицю, обробляли город і кілька клаптів поля.
Мої батьки жили скромніше. Тато працював слюсарем, мама — кухаркою в школі. Ми з молодшою сестрою виросли без дорогих речей, зате в нашій хаті завжди знаходилося місце для гостей.
Коли Любомир уперше привіз мене знайомитися зі своїми, його мама оглянула мої туфлі, сумочку й руки.
— А до господарки ти привчена?
— Умію готувати, прибирати, город садити.
— Корову доїла?
— Ні.
— Йой, — сказала вона так, наче я повідомила, що не вмію ходити.
Свекор запитав, скільки землі мають мої батьки.
— Двадцять соток біля хати.
— І все?
— Ще мама квіти садить.
Він усміхнувся.
— Квіти на хліб не намастиш.
Я тоді вирішила, що люди просто суворі. У селі роботи багато, може, не до жартів.
Любомир заспокоював:
— Не звертай уваги. Вони до всіх так придивляються. Зате як приймуть, то вже за свою будеш.
Мені хотілося в це вірити.
Весілля справили восени. Невелике, на сімдесят гостей, у сільському кафе. Мої батьки дали нам гроші на холодильник і постіль, а Любомирові пообіцяли згодом допомогти з машиною.
Його батьки наполягли, щоб ми жили з ними.
— Хата велика, — казав свекор. — Навіщо чужим людям гроші за квартиру носити? Поживете тут, назбираєте на своє.
Звучало розумно.
Тільки ніхто не пояснив, що разом із житлом ми отримуємо ще й обов’язок жити за правилами, яких я не знала.
Першого ранку після весілля свекруха постукала до нашої кімнати о п’ятій сорок.
— Вставайте, молоді. Корова сама себе не подоїть.
Любомир перевернувся на другий бік.
— Мамо, я вчора пізно ліг.
— То спи, синку. Я до невістки.
Я підвелася, вдягнула старі штани й пішла за нею.
До корови я спершу боялася підходити. Вона мала великі сумні очі й називалася Зірка.
— Сідай ближче, — командувала свекруха.
— А вона не копне?
— Як будеш боятися, то копне.
Я сіла.
Зірка повернула голову й подивилася на мене з таким виразом, ніби теж сумнівалася, чи правильно мене сюди привели.
Першого разу молока я надоїла стільки, що вистачило б хіба котові.
— Ну, нічого, — сказала свекруха. — Навчишся.
І я навчилася.
Навчилася годувати птицю, чистити буряки для худоби, варити їжу на велику родину. Після роботи в магазині поспішала додому, бо треба було допомагати по господарству.
Але що більше я робила, то довшим ставав перелік того, чого не вміла.
Якось свекруха показала на грядку моркви.
— Треба прополоти.
Я прополола.
Увечері вона оглянула город.
— А чого так рідко залишила?
Іншим разом насварила, що надто густо посадила цибулю.
Любомир на мої скарги відповідав однаково:
— Мама просто звикла все робити по-своєму.
— А я маю вгадувати, як саме?
— Та не бери так близько до серця.
Одного вечора я запропонувала купити окрему пральну машину. У свекрухи була стара, яка працювала через раз.
— Нащо? — запитала вона. — Ця ще добра.
— Але вона протікає.
— То підставляй миску.
Ми підставляли миску ще пів року.
Найбільше мене дивувало, що Любомирові ніхто не дорікав за безлад чи невиконану роботу.
Він міг приїхати, повечеряти й піти до сусіда дивитися футбол.
Я ж після восьми годин у магазині мала допомогти на кухні, попорати худобу й приготувати щось на завтра.
Коли я запитала, чому так, свекор відповів:
— Чоловік гроші заробляє.
— Я теж працюю.
— То твоя робота легенька. У магазині стояти — не мішки носити.
Мені захотілося запросити його постояти зі мною в суботу, коли покупці приходили перед святами. Але я лише сказала:
— Спробуйте колись.
Свекор засміявся.
— О, характер маєш.
Характер у мене справді був. Просто я ще не навчилася користуватися ним у власних інтересах.
Після того недільного обіду з «пустою вазою» тема дітей стала постійною.
Свекруха цікавилася моїм здоров’ям частіше, ніж рідна мама. Тільки мамині запитання були про те, чи я виспалася і чи не перевтомлююся, а свекрушині — чи немає новин.
Через три місяці після весілля вона принесла мені баночку меду.
— Їж натщесерце. Кажуть, помагає.
— Від чого?
— Сама знаєш.
— Не знаю.
— Та не вдавай.
Я поставила мед у шафку.
Увечері сказала Любомирові:
— Може, поговориш із мамою? Мені незручно, коли вона щотижня питає про дитину.
— Вона ж хоче добра.
— А я хочу спокійно жити.
— Ти все перебільшуєш.
Ми почали сперечатися дедалі частіше.
Не через дітей. Ми обоє хотіли їх мати, але домовлялися спершу трохи стати на ноги.
Проблема була в іншому: у нашому шлюбі постійно були присутні ще двоє людей.
Вони вирішували, куди підуть наші гроші, коли нам їхати до моїх батьків, чи можна купити нові черевики й навіть скільки часу ми маємо проводити разом.
Одного разу я зібралася до мами на день народження.
Свекруха повідомила:
— У суботу будемо картоплю перебирати.
— Я обіцяла мамі приїхати.
— То поїдеш у неділю.
— У неділю в неї гості вже роз’їдуться.
— Нічого, ще побачитеся.
Любомир стояв поруч.
— Скажи щось, — попросила я.
— А що казати? Картопля сама себе не перебере.
Того вечора я таки поїхала до мами автобусом.
Привезла їй невеликий торт і букет хризантем.
Мама відразу помітила, що я якась не така.
— Що сталося?
— Та нічого. Просто втомилася.
Вона розрізала торт.
— Доню, я тебе знаю від народження. Коли ти кажеш «нічого», то зазвичай уже цілий роман можна написати.
І я розповіла.
Мама слухала, не перебиваючи. Потім покликала тата.
— Петре, іди сюди. Нам треба порадитися.
Тато прийшов із двору, де ремонтував велосипед.
— Що там?
— Діти не можуть нормально жити зі сватами.
Він сів.
— А Любомир що каже?
— Що я перебільшую.
Тато потер підборіддя.
— Значить, треба вам окремо жити. Бо в одній хаті дві господині рідко уживаються.
— Але де?
Мама переглянулася з ним.
— А бабусина хата?
Моя бабуся Ганна жила в сусідньому селі. Точніше, уже кілька років мешкала з тіткою, бо самій було важко давати раду господарству. Її стара хата стояла порожня.
Будинок був невеликий, із двома кімнатами, кухнею та коморою. Воду треба було носити з криниці, опалення було пічне, дах потребував ремонту.
Але там ніхто не будив мене вдосвіта й не перевіряв, чи правильно я склала рушники.
Наступного тижня ми з Любомиром поїхали подивитися.
Він обійшов хату, заглянув на горище.
— Тут роботи на цілий рік.
— Зате житимемо самі.
— А гроші де візьмемо?
— Я маю трохи заощаджень. Ти теж.
Він сів на стару лаву біля сараю.
— Мої образяться.
— Любку, а я вже пів року ображаюся. І нічого, живемо.
Він усміхнувся.
— Ти вмієш переконувати.
Ми вирішили переїхати навесні.
Батьки Любомира сприйняли новину без радості.
— То це ми вам не підходимо? — запитала свекруха.
— Ми хочемо мати свою сім’ю, — пояснила я.
— А тут у вас що було? Готель?
Свекор сказав, що в бабусиній хаті ми й зиму не переживемо.
— Побігаєте ще назад.
Але ми не повернулися.
Переїзд став для мене справжнім святом.
Ми привезли старенький диван, стіл, холодильник, весільний посуд і дві валізи одягу. Тато допоміг полагодити електрику, мама випрала фіранки, а сусідка Марія принесла відро картоплі й банку квашених огірків.
— На новосілля, — сказала вона. — Бо хата без картоплі — то як ґазда без чобіт.
Марія була вдовою років шістдесяти. Мала трьох дорослих дітей, які жили в різних містах, і звичку говорити все, що думала.
У перший же день вона оглянула наш двір.
— Паркан треба поправити.
— Знаємо, — відповів Любомир.
— А ще сливу обрізати.
— Знаємо.
— І ринву почистити.
Любомир засміявся:
— Пані Маріє, ви часом не моя мама?
— Нє, хлопче. Я тобі тільки кажу, що треба зробити. А коли — то вже твоя справа.
Мені вона сподобалася відразу.
Перші місяці в бабусиній хаті були найкращими за весь наш шлюб.
Ми разом фарбували стіни, садили помідори, лагодили старі меблі. Увечері сиділи на кухні й складали список покупок.
На нову плиту назбирали за два місяці. На пральну машину — за чотири.
Любомир жартував, що я веду домашню бухгалтерію суворіше за податкову.
— А ти хотів би, щоб ми жили без грошей?
— Ні, але ти навіть за булочки записуєш.
— Бо ти їх купуєш по шість штук і кажеш, що дві.
— То я по дорозі перевіряю якість.
Ми сміялися.
Я почала думати, що все налагоджується.
Та батьки Любомира продовжували впливати на наше життя, хоча жили за п’ятнадцять кілометрів.
Щосуботи свекруха просила приїхати допомогти. То треба було косити, то садити, то збирати врожай.
Спочатку ми їздили разом.
Потім Любомир почав залишатися там на цілі вихідні.
— Тато сам не впорається, — пояснював.
— А в нас дах протікає.
— Наступного тижня зробимо.
Наступного тижня починався сінокіс.
Потім треба було возити буряки.
Далі ремонтувати трактор.
Наш дах чекав.
Одного разу після сильної зливи вода потрапила в комору. Я переставляла банки, підкладала відра й телефонувала Любомирові.
— Приїдеш сьогодні?
— Не можу. Ми з татом сіно складаємо.
— У нас вода тече зі стелі.
— Постав щось під неї.
Я подивилася на три вже повні відра.
— Дякую за пораду. Сама б не здогадалася.
Він повернувся наступного вечора.
Дах нам допоміг полагодити сусід Василь, чоловік Маріїної племінниці. За роботу грошей не взяв, лише попросив допомогти восени з дровами.
Коли Любомир побачив нову латку, спохмурнів.
— Могла мене почекати.
— Могла. Але до того часу нам би вже рибу в коморі розводити.
Він образився.
А я вперше відчула, що можу впоратися без його участі. І це було водночас приємно й сумно.
Через два роки шлюбу ми почали обстежуватися, бо дитина так і не з’являлася.
Я записалася до лікарки в районній поліклініці.
Вона уважно вислухала мене, призначила аналізи й порадила, щоб Любомир теж пройшов обстеження.
Увечері я розклала направлення на столі.
— Нам обом треба перевіритися.
Любомир подивився на папери.
— Навіщо мені?
— Бо лікарка сказала, що обстежуються обоє.
— У мене все нормально.
— Ти звідки знаєш?
— Просто знаю.
Я спробувала пояснити, що це звичайна медична справа, але він розсердився.
— Мама каже, що ти себе накручуєш.
— А мама в нас тепер ще й лікарка?
— Не починай.
Обстеження я проходила сама.
Лікарка не знаходила нічого такого, що дозволяло б робити поспішні висновки. Порадила не перевтомлюватися, стежити за здоров’ям і прийти разом із чоловіком.
Я повернулася додому з паперами й відчуттям, що нас двоє лише у свідоцтві про шлюб.
Тим часом у магазині, де я працювала, змінився власник.
Новий господар вирішив закрити відділ господарських товарів і відкрити продуктовий.
Мені запропонували залишитися, але графік став незручним: зміни до дев’ятої вечора, робота у вихідні.
Я почала шукати інше місце.
Марія порадила звернутися до своєї знайомої Оксани, яка тримала невеличку пекарню.
— Їй треба людина, що вміє рахувати й не боїться роботи.
— Я ж не пекар.
— То й не треба. Там із замовленнями треба давати раду.
Оксана виявилася жінкою років сорока, енергійною, з короткою стрижкою й таким швидким темпом мовлення, що я ледве встигала відповідати.
— Комп’ютер знаєш?
— Трохи.
— Навчишся. Рахунки виписувала?
— Так.
— З людьми домовлятися вмієш?
— Залежить від людей.
Вона засміялася.
— Файно. Беру на випробувальний місяць.
Робота мені сподобалася.
Я приймала замовлення від магазинів, вела облік, домовлялася про доставку. Оксана поступово довірила мені закупівлі борошна, пакування та інші господарські справи.
Зарплата була невелика, але стабільна.
Через пів року я отримала підвищення.
Принесла додому першу більшу платню й запропонувала купити матеріали для ремонту кухні.
Любомир відповів:
— Краще дамо моїм на трактор.
— Ми вже давали їм гроші минулого місяця.
— Там серйозна поломка.
— А в нас підлога провалюється біля печі.
— Можна ще почекати.
Я поклала гроші назад у конверт.
— Ні, Любку. Цього разу не можна.
Він довго ходив сердитий.
Потім поїхав до батьків.
Повернувся пізно й повідомив, що його мама вважає мене невдячною.
— За що я маю бути вдячна?
— Вони нас після весілля прийняли.
— І я їм допомагала щодня.
— Ти все рахуєш.
— Бо хтось мусить.
Ми дедалі рідше знаходили спільну мову.
Інколи Любомир залишався таким, як раніше. Приносив мені яблука, жартував, допомагав готувати вечерю.
Але щойно йшлося про його батьків, він ставав іншою людиною.
Ми ніби жили між двома берегами, а міст посередині постійно розбирали на дошки.
Одного літа свекор занедужав і потребував допомоги по господарству.
Любомир майже щодня їздив до батьків.
Я не заперечувала. Розуміла, що старшим людям важко.
Навіть кілька разів брала відпустку, щоб допомогти зі збором урожаю.
Та одного дня свекруха знову заговорила про дітей.
Ми перебирали яблука в сараї.
— От у сусідки Марти вже третє внуча, — сказала вона. — А я так і не дочекалася.
— Може, не будемо про це?
— А чого? Правда очі коле?
Я відклала яблуко.
— Ви знаєте, що ми обстежуємося.
— Ти обстежуєшся. Мій син здоровий.
— Він навіть до лікаря не ходив.
— І не треба йому.
Я встала.
— Мені час додому.
— Яблука ще не перебрані.
— Закінчите без мене.
Вона вибігла за мною на подвір’я.
— То тепер і допомоги від тебе не дочекаєшся?
— Допомагати я готова. Але вислуховувати такі розмови більше не буду.
Любомир наздогнав мене біля хвіртки.
— Ти чого влаштувала виставу?
— Я просто їду додому.
— Мама засмутилася.
— А я, по-твоєму, веселюся?
Він залишився з батьками.
Я поїхала автобусом.
Удома Марія саме збирала сливи.
— Щось ти рано, — сказала вона.
— Роботу закінчила.
Вона глянула на моє обличчя.
— Ага. Значить, робота була язиком.
Я допомогла їй зібрати сливи, а потім розповіла про сварку.
Марія слухала, час від часу складаючи плоди у відро.
— Знаєш, дитино, — сказала вона, — я зі своїм чоловіком теж не завжди ладнала. Але коли ми щось вирішували, то спершу між собою говорили. А вже потім усім решта повідомляли.
— Любомир не хоче сваритися з батьками.
— То й не треба сваритися. Можна любити батьків і водночас мати власну голову.
Вона дала мені пакет слив.
— На, звариш повидло. Бо я цього року вже стільки наварила, що можу пів села годувати.
Тієї осені ми з Любомиром спробували все налагодити.
Я запропонувала поїхати на кілька днів відпочити. Без родичів, без господарства, без щоденних клопотів.
Він погодився.
Ми поїхали до невеликого пансіонату в Карпатах. Гуляли, їли смачні страви, згадували знайомство.
Одного вечора Любомир сказав:
— Пам’ятаєш ті відра?
— Шість штук. Я досі пам’ятаю.
— Ти тоді така сердита була.
— Бо мені працювати треба було, а ти жартував.
Він засміявся.
Я дивилася на нього й думала, що люблю цього чоловіка. Не вигаданий образ, не спогад, а саме його — з усіма недоліками.
Тому й запитала:
— Любку, може, спробуємо пожити по-іншому?
— Як?
— Щоб наші рішення були нашими. Щоб ти не біг до мами після кожної суперечки. Щоб ми разом займалися хатою, разом планували гроші.
Він узяв мене за руку.
— Спробуємо.
Я повірила.
Після повернення справді стало краще.
Любомир допоміг закінчити ремонт кухні, почав частіше залишатися вдома на вихідні. Навіть погодився записатися до лікаря.
Але за кілька тижнів свекор вирішив купити інший трактор.
Йому бракувало значної суми.
Любомир запропонував віддати всі наші заощадження.
— Ми ж на машину збирали, — нагадала я.
— Татові зараз треба.
— А нам коли буде треба?
— Не можна ж тільки про себе думати.
— Ми п’ять років живемо в хаті, яку досі ремонтуємо. Я не прошу нічого зайвого.
Він розсердився.
— Ти моїх батьків ніколи не любила.
— Я не зобов’язана погоджуватися на кожну їхню покупку.
Наступного ранку я виявила, що з нашого спільного конверта зникла більша частина грошей.
Любомир відвіз їх батькові, не сказавши мені.
Коли я запитала, навіщо він так зробив, відповів:
— Це ж і мої гроші.
— Наші, Любку. Наші.
— Тато поверне.
— Коли?
— Як зможе.
Я сіла за стіл і дістала з шухляди зошит, у якому записувала витрати.
Ми мали відкладених двадцять чотири тисячі гривень. Для нас тоді це була велика сума. На неї можна було купити вживану машину або зробити кілька важливих ремонтів.
Любомир віддав вісімнадцять тисяч.
Без розмови зі мною.
Я не кричала. Просто закрила зошит.
— Нам треба вирішити, чи ми взагалі сім’я.
— Що за дурниці?
— Я серйозно.
Він пішов із кухні.
Наступні два тижні ми майже не розмовляли.
Потім він запропонував пожити окремо.
— Може, нам треба відпочити одне від одного.
Я погодилася.
Він переїхав до батьків.
Спочатку приїжджав забрати речі. Потім лише інколи заходив.
Одного разу привіз яблука.
— Твої улюблені.
Я подивилася на пакет.
— Дякую.
Ми сиділи за кухонним столом, і він раптом сказав:
— Мама вважає, що ми поспішили з весіллям.
Я навіть усміхнулася.
— А ти що вважаєш?
Він довго крутив у руках ключі.
— Не знаю.
Ось це «не знаю» виявилося найточнішою відповіддю за всі роки.
Через кілька місяців ми подали на розлучення.
Ніяких гучних сцен не було.
У суді Любомир сидів поруч зі мною, наче ми чекали черги до стоматолога.
Коли все закінчилося, він запропонував підвезти мене додому.
— Я автобусом.
— Та мені по дорозі.
Ми їхали мовчки.
Біля бабусиної хати він зупинив машину.
— Може, ще колись усе буде інакше.
— Може, — відповіла я. — Але вже не між нами.
Він кивнув.
Я вийшла й зачинила хвіртку.
Мені було двадцять дев’ять.
Я залишилася в старій хаті, яка потребувала ремонту, з роботою в пекарні й невеликими заощадженнями.
Бабуся дозволила оформити будинок на мене, щоб я могла вкладати гроші в ремонт без сумнівів щодо майбутнього.
Мама пропонувала повернутися до них.
— Доню, місця вистачить.
— Дякую, мамо. Але я хочу спробувати сама.
Перший рік після розлучення був непростим.
Не тому, що я не вміла жити одна. Навпаки, багато побутових справ давно робила самостійно.
Найважче було звикнути до того, що більше не треба нікого чекати.
Я приходила з роботи, готувала вечерю, читала книжки. У вихідні займалася городом.
Марія часто заходила.
— Ти там не засиджуйся, — казала. — Люди між людьми мають бути.
— Я щодня на роботі серед людей.
— То робота. А я про життя.
Вона мала рацію.
Я почала частіше зустрічатися з подругами, записалася на курси бухгалтерського обліку, навчилася водити машину.
Оксана підтримала мене.
— Якщо закінчиш курси, зможеш вести всю нашу документацію. Я вже давно шукаю людину, якій довірятиму.
Навчання давалося нелегко. Після роботи голова була зайнята замовленнями, накладними й цифрами.
Але я впоралася.
Через рік стала адміністраторкою пекарні.
Зарплата зросла, і я нарешті замінила дах у бабусиній хаті.
Марія прийшла подивитися на роботу.
— О, тепер файно! Можна хоч весілля справляти.
— Не починайте, пані Маріє.
— Та я ж не кажу, що твоє. Може, моєї внучки.
Ми обидві засміялися.
Із майбутнім чоловіком я познайомилася через роботу.
Його звали Андрій.
Він мав невеличку майстерню, де ремонтував холодильне обладнання. До нашої пекарні його викликали, коли зламалася холодильна шафа.
Приїхав чоловік років тридцяти п’яти, спокійний, небагатослівний.
Оглянув обладнання й сказав:
— Треба міняти деталь. До завтра привезу.
— А сьогодні ніяк? — запитала Оксана.
— Можу спробувати полагодити тимчасово. Але обіцяти, що довго працюватиме, не буду.
Мені сподобалося, що він не роздавав порожніх обіцянок.
Наступного дня привіз деталь, усе замінив і виписав рахунок.
Через тиждень зателефонував у пекарню.
— Це Андрій, майстер. Хотів запитати, чи холодильник нормально працює.
— Працює, дякую.
— А ви як?
Я засміялася.
— Я теж нормально.
— То добре. Може, після роботи прогуляємося?
Я розгубилася.
— Ви всіх клієнток так запрошуєте?
— Ні. Тільки тих, які вміють перевіряти рахунки.
Наше перше побачення було простим. Ми гуляли містом, говорили про роботу, книжки, родину.
Андрій був розлучений. Дітей у першому шлюбі не мав. Жив сам у невеликій квартирі.
Він не поспішав.
Ми зустрічалися кілька місяців, перш ніж я запросила його до себе.
Він оглянув хату, похвалив сад і запитав:
— Ти сама все це доглядаєш?
— З допомогою сусідів.
— Гарно тут.
— Роботи ще багато.
— У кожній хаті багато роботи.
Я чекала, що він почне радити, що треба переробити.
Але він лише попросив показати стару яблуню, про яку я розповідала.
Того дня ми разом збирали яблука.
Марія спостерігала через паркан.
— О, помічник з’явився!
Андрій усміхнувся.
— Поки на випробувальному терміні.
— То дивися, хлопче. Тут начальниця добра, але облік веде строгий.
Я засміялася.
Андрій підморгнув:
— Мене цифрами не налякаєш.
Наші стосунки розвивалися спокійно.
Ми не поспішали одружуватися. Обоє вже знали, що весільний день — лише початок, а далі треба вміти домовлятися.
Одного разу Андрій запропонував жити разом.
— Можемо в моїй квартирі. Або тут. Як тобі зручніше.
— Я хочу залишитися в хаті.
— Тоді залишимося тут.
— А твоя квартира?
— Здаватимемо. Гроші підуть на ремонт.
Я здивувалася.
— Ти так просто погоджуєшся?
— А що складного? Ми ж вирішуємо разом.
Через рік ми одружилися.
Весілля було зовсім маленьке. Батьки, найближчі друзі, Марія та Оксана.
Марія подарувала нам великий кошик яблук.
— Щоб у хаті завжди було що погризти, коли сперечатися захочеться.
Андрій засміявся.
— Яблука люблю. Значить, домовимося.
Невдовзі ми почали говорити про дітей.
Я боялася повертатися до цієї теми. За попередні роки надто багато чужих запитань накопичилося навколо неї.
Андрій помітив мою тривогу.
— Щось тебе непокоїть?
Я розповіла йому про обстеження, про колишніх свекрів, про ту недільну розмову за варениками.
Він слухав уважно.
Потім сказав:
— То підемо до лікаря разом. Дізнаємося, що нам порадять.
— А якщо не вийде?
— Будемо думати далі.
Ми пройшли обстеження.
Лікарка пояснила, які є можливості, що варто перевірити й чому не слід робити висновків без результатів.
Андрій приходив на консультації зі мною.
І коли через певний час я дізналася, що чекаю дитину, ми обоє кілька хвилин просто сиділи на кухні й усміхалися.
— То що, — нарешті сказав Андрій, — тепер нам треба купувати маленькі шкарпетки?
— Спершу до лікарки.
— Добре. Але шкарпетки все одно куплю.
Він таки купив.
Жовті, з маленькими каченятами.
Наша донечка Соломія народилася навесні.
Андрій виявився дуже турботливим татом. Міг годинами носити її на руках, співав пісень, яких сам не знав до кінця, і серйозно радився зі мною, які повзунки зручніші.
Марія приходила допомагати.
— Дайте мені дитину, — командувала. — А самі йдіть поїжте.
Одного разу вона побачила, як Андрій міняє донечці підгузок.
— О, файний із тебе тато!
— Стараюся.
— То добре. Бо чоловік, який уміє міняти підгузки, уже багато чого в житті навчився.
Через три роки в нас народився син Назар.
Тоді я вже працювала частково з дому, допомагала Оксані з документацією та замовленнями.
Андрій розширив майстерню, узяв помічника.
Ми поступово відремонтували хату, провели воду, зробили ванну кімнату, облаштували дітям окремі кімнати.
Не все давалося легко.
Були місяці, коли доводилося відкладати покупки. Були суперечки через гроші, втому, домашні справи.
Але тепер ми говорили одне з одним.
Якось Андрій купив дорогий інструмент, не порадившись зі мною.
Я розсердилася.
— Ми ж домовлялися великі витрати обговорювати!
Він вислухав мене й відповів:
— Ти права. Я поспішив. Наступного разу скажу заздалегідь.
Я навіть розгубилася.
— І все?
— А що ще? Можу повернути, якщо треба.
Ми розібралися з витратами й вирішили залишити покупку, бо інструмент справді був потрібний для роботи.
Того вечора я сказала:
— Знаєш, як незвично, коли можна посперечатися й нормально домовитися?
Андрій усміхнувся.
— То тренуйся. У нас попереду ще ремонт сараю.
З Любомиром ми майже не спілкувалися.
Інколи бачила його в місті. Він так і залишився жити біля батьків, працював водієм, згодом почав займатися господарством.
Одного разу ми випадково зустрілися на ринку.
Я була з Соломією, якій тоді виповнилося п’ять.
Любомир привітався.
— Це твоя донька?
— Так. Соломійка.
Дівчинка чемно сказала:
— Добрий день.
Він усміхнувся.
— Гарна в тебе помічниця.
— Дуже гарна. Особливо коли треба печиво куштувати.
Соломія засміялася.
Ми поговорили кілька хвилин.
Любомир розповів, що його батько вже не тримає великого господарства, а мама часто скаржиться на втому.
— Часи міняються, — сказав він.
— Так.
Перед тим як попрощатися, він подивився на Соломію.
— Радий, що в тебе все добре.
— Дякую, Любку. І тобі добра.
Ми розійшлися.
Я не відчула ні бажання щось доводити, ні потреби згадувати старі суперечки.
У мене було своє життя.
Зараз Соломії дванадцять, Назарові дев’ять.
Донька любить малювати й мріє стати дизайнеркою. Син захоплюється технікою, постійно щось майструє з татом у гаражі.
Андрій жартує, що скоро Назар забере в нього майстерню.
— То буде сімейний бізнес, — відповідає син.
— А я? — запитує Соломія.
— Ти будеш директоркою.
— Чому це?
— Бо ти найкраще командуєш.
У нашій хаті часто буває гамірно.
Діти сперечаються, чия черга годувати кота, Андрій шукає інструменти, які сам кудись поклав, а я намагаюся згадати, чи замовила борошно для Оксани.
Марія тепер уже зовсім старенька. Її діти часто приїжджають, допомагають по господарству, а ми носимо їй домашню випічку.
Вона й досі любить давати поради.
— Соломійко, не сиди цілий день над малюнками. Піди надвір.
— Пані Маріє, я вже була.
— То ще раз піди. Повітря безплатне.
Нещодавно в школі Соломії проводили благодійний ярмарок. Діти мали принести щось зроблене власноруч.
Донька вирішила продавати маленькі вазочки, які розмалювала акриловими фарбами.
Ми купили кілька простих керамічних ваз, і вона три вечори сиділа над ними.
На одній намалювала волошки, на другій — соняшники, на третій — маленький будиночок із садом.
А четверту залишила білою, лише прикрасила синьою стрічкою.
— Чому цю не розмалювала? — запитала я.
— Бо вона й так гарна.
Я взяла вазочку до рук.
І раптом згадала той недільний обід двадцятирічної давнини.
Вареники, свекрове зауваження, Любомирове мовчання.
Соломія помітила, що я задумалася.
— Мамо, тобі не подобається?
— Дуже подобається.
— Тоді я тобі її подарую.
— А як же ярмарок?
— У мене ще три є.
Наступного дня ми всією родиною пішли до школи.
Соломіїні вазочки розкупили швидко. Найбільше покупцям сподобалася та, що була з волошками.
Назар тим часом витратив свої кишенькові гроші на дерев’яний брелок, який зробив його однокласник.
— Для тата, — пояснив він. — Бо в нього ключі вічно губляться.
Андрій урочисто причепив брелок до зв’язки.
— Тепер точно не загублю.
— Ти минулого разу так само казав, — нагадала я.
Діти засміялися.
Увечері ми повернулися додому втомлені й задоволені.
Соломія поставила подаровану вазочку на кухонну полицю.
— Мамо, а що в неї поставимо?
— Можна квіти.
— А взимку?
— Взимку гілочки ялини.
Назар підійшов ближче.
— А можна олівці?
— Можна, — відповіла Соломія. — Але тільки красиві.
Андрій дістав із кишені зв’язку ключів.
— А мої ключі можна?
— Тату! — обурилася донька. — Це ж ваза!
Він підняв руки.
— Усе, зрозумів. У нашій хаті навіть вази мають свої правила.
Я засміялася й поставила у вазочку три невеликі хризантеми, які принесла з магазину.
Вона стояла на полиці — проста, біла, з синьою стрічкою.
Наступного ранку Назар прокинувся раніше за всіх і прибіг на кухню.
— Мамо, а чого квіти вже трохи похилилися?
— Води треба долити.
Він обережно зняв вазочку з полиці, налив води й повернув на місце.
Потім задоволено оглянув свою роботу.
— От тепер добре. А то стояла майже пуста.
Я саме різала хліб до сніданку.
— Знаєш, Назарчику, навіть коли ваза порожня, вона все одно гарна.
Син подумав.
— Ну так. Але з квітами веселіше.
І побіг кликати сестру до столу.
А я залишилася на кухні, де пахло свіжим хлібом, де чоловік шукав свій новий брелок, а діти вже сперечалися, хто сьогодні сидітиме біля тата.
— Андрію! — гукнула я. — Ключі на полиці біля вази!
— Ага! Знайшов!
— То навіщо тобі брелок?
— Щоб було що шукати!
Із дитячої кімнати почувся сміх.
Я поставила на стіл тарілку з бутербродами й покликала всіх снідати.
Біла вазочка стояла на своєму місці.
А поруч із нею лежав маленький папірець, який Соломія залишила ще звечора. На ньому її акуратним почерком було написано:
«Для мами. Бо вона любить квіти».
Я поправила синю стрічку, долила трохи води й пішла до своїх.
— Мамо, сідай уже! — гукав Назар. — Тато останній бутерброд забере!
— Не заберу, — заперечував Андрій. — Я його тільки охороняю.
— Ага, знаємо ми твою охорону!
Я сіла між ними, і Соломія підсунула мені найбільший бутерброд.
— Це тобі, мамо. Я спеціально залишила.
І поки вони весело сперечалися про те, хто скільки з’їв, я дивилася на свою родину й усміхалася.
За вікном починався звичайний день. Попереду чекали робота, школа, покупки, домашні завдання й десятки дрібних справ.
А на кухонній полиці стояла проста біла вазочка з трьома хризантемами.
І цього ранку в нашій хаті всім вистачало місця.
