Баба Юстина витирала сльози, а вони все котилися. Щеміло серце, віднімалися ліва рука. Пожаліли незнайомі люди, пустили квартиранткою.
У нічній сорочці, домашньому халаті і тапочках на босу ногу втекла бабуся Юстина з теплого будинку від рідної доньки Ірини.
«Ти мені не мати, – верескливо, зриваючи голос, кричала Ірина. – Забирайся геть, стара чаклунко! Змія!»
Баба Юстина бігла через городи, ковзалася, падала, незграбно піднімалася і поспішала подалі від перекошеного злістю дочкиного обличчя, від слів 18-річного онука Олега: «Якби не зажала гроші, ніхто б тебе і не чіпав!»
«Наїзди» на бабусю Юстину почалися відразу, як переселилася вона з дідом до дочки. Ірина приходила зі своєї фірми нервова, мовчки вечеряла і, грюкнувши дверима, йшла в свою кімнату. Юстина Іванівна, стримуючи сльози, прибирала на кухні і там же сідала за в’язання. Потім в будинок вривалося онук Олег. І замість «Привіт, бабусю!», як він радісно кричав їй маленький, кидав грубо: «Жерти давай».
Коли востаннє Ірина називала її мамою? Що трапилося з дочкою і улюбленим онуком? Чому зросла між рідними людьми глуха стіна відчуження?
Зі своїм чоловіком, Василем Петровичем, вона говорити про це побоювалася. Адже він сказав одного разу, як відрізав: не було потреби з’їжджатися, жили б і далі в селі. Вася намагався рідше бувати вдома: добу через три чергував сторожем, а у вільні дні на риболовлю йшов або в гаражі пропадав. Та й не дуже балакучий був: контузило на війні, заїкався. А як розхвилюється, взагалі слова сказати не може.
Юстина його в госпіталі під Полтавою після поранення доглядала, потім одружилися.
Дітей довго не було, вже змирилися, але народилася довгоочікувана донечка, Іринка. Славна така, синьоока. Але часто хворіла, слабенька була. Ні в чому дівчинці не відмовляли, кращий шматок завжди віддавали. А як стала студенткою, дорогі прикраси купували. Для того мама і розривалася на трьох роботах: вдень автобуси мила в гаражі, ввечері підлогу в конторі, а ночами чергувала в дитячому будинку… Сироти називали її мамою Юстею: жаліла їх, неприкаяних.
Коли ж вона втратила доньку? Невже, віддаючи тепло нещасним сиротам, свою рідну обділяла? Завалювала донечку подарунками, а в душу заглядати не встигала? Якщо б могла неосвічена Юстина розкласти своє життя по поличках, виявити промахи у вихованні! Просто жила, як могла, милуючись на своє пізнє і бажане дитя…
Ірина розмовляла з батьками на одну лише тему – гроші: на їжу, оплату квартири, запчастини до машини, на шубу, «наворочені» телефони. Зять, який працював по вахтах на Заході на будівництвах, отримував хорошу зарплату, але цього Ірині не вистачало. Вона бурчала, засуджуючи скнарство батьків, хоч і віддавали вони свої пенсії їй майже повністю.
Потім почалися конфлікти. Одного разу і зовсім підняла на матір руку: онукові терміново потрібна була нова дублянка… Одна істерика Олега-студента, інша… «Це наші з дідом гроші на кінець. Для вас не шкода, а, не дай бог, не стане нас, вам морока з отим усим! » – намагалася виправдатися баба Юстина.
Якось вони сварилися. Ірина замахнулася качалкою для тіста. Відступаючи, бабуся Юстина зачепила дорогу вазу – улюблену вазочку дочки. Та вщент розбилася, і мати отримала… Продовжуючи задкувати, вона вискочила на сходову площадку. Тут, втративши рівновагу, впала і скотилася по сходах…
Перелякану, брудну стареньку на кілька днів прихистили сусіди з приватного будинку. Потім молода жінка, що здає неподалік будиночок, пустила до себе нещасну. Призначила квартирантці «смішну» плату. символічну.
… Баба Юстина знімає кут через кілька вулиць від своєї дочки. Іноді на зупинці зустрічає онука Олега. Він відвертається і крокує геть. А недавно зіткнулася старенька в магазині зі своїм чоловіком. Не бачилися кілька місяців, скучила. Дід зовсім змарнів, ще більше згорбився. Він купував пакет молока і батон сірого хліба. Відійшли в сторону, щоб ніхто не помітив і дочці Ірині не доповів. Якщо вижене і його, то назад не пустить.
«Ти пам’ятаєш, Юстинко, який сьогодні день? – хвилюючись, а тому заїкаючись ще більше, прошепотів дід. – Сьогодні 50 років, як ми з тобою одружилися».
Під корявим деревом, за рогом продуктового магазину, стояли дід та баба. Вони трималися за руки і плакали.
Але ніхто цього не помічав: всі поспішали у своїх справах.
Пройшов рік з того дня, як бабу Юстину вигнала з дому рідна дочка, Іринка. Старенька вже звикла жити квартиранткою у добрих людей. Шишки та синці пройшли. Та тільки от гірка образа осіла на душі важким каменем. Ніяк не проходила: не синець, щоб розсмоктатися просто так.
А тут трапилася нова біда.
Одного разу в двері її хатинки постукали. Прийшов молоденький поліцейський з чорною звісткою: не стало Василя, чоловіка. Пішов на небо її Василько – той, якого на фронті після контузії вона доглядала, з ким ділила і в війну, і після неї останній шматок хлібця. Її сокіл ясний, який чоловіком став вірним, з яким дитя народила і виростила. І з яким розлучила рік тому доля-лиходійка. А вірніше, рідна дочка. Серце у Василя пустувало давно, а тут, після цієї сварки і виселення Юстини з квартири, зовсім старий здав. Ось і прихопило остаточно і безповоротно…
Охнула бабуся, гірко заплакала. Стягнула з голови свою хустку в горошок, нею і витирала сльози. Скільки вже їх виплакала, і знову біда. Ой, зла ж яка!
Дільничний посидів трохи, заспокоював, як міг. Корвалолу накапав, водички дав. Потім пішов. І залишилася стара сама в своєму будиночку. Так що там у будиночку: сама зі своєю бідою на всьому білому світі.
Але все ж зібралася з духом, одяглася і пішла в квартиру донечки. Чому ж Іринка не прийшла до неї з повідомленням цим, або онук Олег? Про це думала-гадала баба Юстина, поки шкутильгала. Ноги зовсім погано стали ходити. Та й поперек перетнуло, аж в очах темно було.
Однак не жаліла себе бабуся, йшла і йшла, благо, не так далеко: через дві вулиці всього пройти. Може бути, всі дуже зайняті підготовкою до прощання? Неабияка це справа – зібрати людину в останню путь. Як-не-як, батько рідний у дочки приставився.
Бабуся Юстина потай сподівалася, що спільне горе знову згуртує родину. «Мені багато не треба, – міркувала про себе бабуся. – Кашки вівсянки вранці та ввечері, а вдень чайку з сухариками, та й добре. Може, покличе мене дочка додому?»
Нарешті діставшись, баба Юстина подзвонила в квартиру. «Ой, дивіться-но, з’явилася! – глузливо протягнула Ірина, відкривши двері. – Знайшла собі іншу рідню, іншу житлоплощу, ось і йди туди».
«Здрастуй, дочко. Навіщо ти так? – несміливо відповіла мати. – Горе ж яке! Василя вже привезли? Де буде домовина стояти – в залі?»
«Ніяких домовин мені тут не треба! – відрізала дочка. – Не вистачало ще дитину лякати. Одразу туди і відвезуть. Гроші принесла?»
«Наші збереження на такий випадок у Василя були. Я зараз дістану», – відповіла баба Юстина. І хотіла пройти в квартиру, але дочка рішуче перегородила дорогу: «Нема чого тут брудними калошами топтати, у нас паркет новий! Говори, де гроші лежать, я сама візьму».
Старенька вказала місце. Дочка повернулася з кімнати якось дуже швидко і, бігаючи очима, заявила: «Пусто там. Немає нічого. Навіщо збрехала? Неси гроші, які є. Або здам його як безрідного. Нехай держава ховає».
Бабуся Юстина покірно дістала з тряпчаної авоськи пакет, загорнутий для надійності в біленьку прану хустинку. Вона завбачливо прихопила з собою свою власну заначку, яку їй вдалося зібрати за цей рік. Простягнула легку пачку дочці. «Все, вільна», – вихоплюючи пакетик, заявила Ірина.
Двері за бабою Юстиною з гуркотом зачинилися. Назад старенька дісталася сяк-так. «Господи, тільки б не не здатися самій, – стукала в голові одна думка. – Ось Василька проведу, тоді і можна. А поки що треба терпіти…»
Ховали діда Василя скромно. Спеціальні працівники прямо з лікарні повантажили його в машину. Дочка постояла трохи та й пішла. Не сказала ні слова. Ні сльозинки не зронила. На прощання з бабою Юстиною поїхали товариші Василя – кілька старих: з одними він разом рибалив, інші були сусідами по гаражу. Ось і все. Обід старенька влаштувала у своїй хаті. Бідний він був, на найпростіше вистачило бабусиних копійок, що залишилися.
Так пройшов ще рік. Навіть трошки більше. І знову постукали в двері. Старенька вже не боялася цього звуку: їй здавалося, що все найстрашніше в її житті вже сталося. Як же вона помилялася!
Цього разу на порозі вона побачила Олега – свого внука. «Привіт», – сказав він якось винувато. Або здалося це бабусі? «Здрастуй. Грошей немає, так матері і передай», – тихо, але твердо відповіла бабуся Юстина.
Старенька більше не вірила в те, що її життя зміниться. Що дочка, яка стала чужою, вигнала на вулицю, відняла останні гроші і навіть не поховала по-людськи свого батька, знову стане рідною – не вірила. Баба Юстина змирилася зі своєю самотністю. Так тяжкохворі люди живуть зі своїм болем. Звикають до нього.
«Бабуся, з мамою погано, – сказав Олег. – Робити щось пізно. Вона просила, щоб я до тебе сходив. А тато пішов від нас – молоду і здорову знайшов».
…Старенька годувала хвору доньку з ложечки, як маленьку. Мила. Давала ліки. Розчісувала її волосся. Гладила по руці. Тримала за руку, коли напади ставали нестерпними. Вночі спала тут же – в кріслі поруч. Напівсидячи.
Одного разу Ірина попросила Олега знайти на антресолях альбом зі старими фотографіями. Коли ставало трохи легше, мама і дочка разом дивилися знімки – чорно-білі і кольорові. Сміялися і плакали, згадуючи якусь сімейну подію.
…Настав друге березня. Завтра Ірочкин день народження. Баба Юстина завела тісто на святковий пиріг.
Увечері доньці стало набагато краще, вона сказала: «Мамо, ти сьогодні не чергуй біля мене. Піди в свою кімнату, поспи».
Бабуся Юстина прокинулася на світанку. Іринка йшла, мати це зрозуміла.
«Дитинко моя, не треба!» – кинулася до її ліжка старенька.
«Прости мене, мамо», – прошепотіла жінка. Це були її останні слова.
Поруч на тумбочці лежав альбом зі старими фотокартками. На підлогу випала одна з них: молода мама Юстина тримає на руках славну красиву дівчинку. Свою донечку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
