У дитинстві у мене літо складалося з трьох етапів: червень – до бабусі до села, липень – табір, серпень – на вибір: якщо табір сподобався, ще одна зміна, а ні – до бабусі до села.
Батьки мої були дуже зайняті люди. У них відпустка була лише 2-3 тижні на початку вересня і тоді ми обов’язково їздили на море, на оксамитовий сезон, брали із собою завжди моїх двоюрідних сестричок.
В інший час я батьків бачила лише пізно ввечері, а у вихідні – працюючими на дачі. За всіх їхніх високих посад, всі продукти у нас були власного виробництва, так би мовити.
Я «відпочивала» практично у всіх таборах у нашій області, побувала і в Артеку.
Влітку у бабусі ми з моїми двоюрідними сестрами Світкою та Маруською (я найстарша) теж були представлені самі собі. Тітка працювала на молокозаводі в місті, чоловік її був невідомо де, я його один раз у житті бачила, прийшов п’яний грошей у дружини просити і був випроводжений шваброю.
Бабуся, як і всі сільські жінки, від світанку до заходу сонця працювала в колгоспі, а дід не стало давно — я його не пам’ятаю.
Коротше, ми з сестричками розважали самі себе, як уміли. Ходили на озеро ловити рибку для кота, купалися з собакою в річці, замість обіду їли яблука та сливи, запивали залишеним бабусею молоком.
Ми грали в вигадані самими ігри: «ходили один до одного в гості», пам’ятаю, я їх пригощала пісочними котлетами з мухами, а вони мене варениками з лопухів, але з вишнями.
І ось ми з сестричками якось у сумний дощовий день вилізли на «страшний-престрашний» горище будинку!
Там виявилось не так страшно, але багато цікавого. Стояла машинка Зінгер, пам’ятаю, на ній була металева пластина і рік викарбуваний. Ще праска була така велика, що вугілля засипати. І самовар, тульський точно, за розміром – літрів на 20, на ньому – купа медалей приварених, і зверху з чоботом, подертим.
А головним і найтаємничішим об’єктом на цьому поверсі була б велика валіза. Точніше, їх було аж три однакові і їх чомусь називали кофрами.
Ми, діти, довго відкривали. А як відкрили, знайшли там дуже багато книг.
Я сама вміла читати на той час. Пам’ятаю книги за 1921, за 1933, за 1955 рік. Я сиділа і читала, а сестрички спали поруч, на старій ковдрі.
Потім було ще багато журналів пожовклих. Про них нічого не можу сказати, тільки загальний вигляд надрукувався в пам’яті.
Пам’ятаю ще Біблію, дуже затягнуту, в потрісканій шкіряній палітурці, прошиті по периметру товстим шнуром. Там усе на латиниці було, писане чорнилом, але на багатьох сторінках літери навіть розпливлися – видно плакали над ними. Там ще закладки були, плетені з довгого волосся, що мене дуже вразило і запам’яталося.
А в одній із тих трьох валіз ми знайшли багато дивних фото. Як мені зараз здається, їх було понад 50, у звичайних білих поштових конвертах за одну копійку.
Це були дивні квадратні фото з людьми, і на них було написано англійськими літерами. Я на той час англійську вже вчила у школі та прочитала.
То були фото наших родичів, дітей брата нашої бабусі. Він ще до війни невідомо, як потрапив туди. Я ці фото візуально пам’ятаю. І окремі імена.
Потім минув час, я закінчила школу, і вступила до університету.
А у серпні не стало бабуся. Я поїхала попрощатися.
Із сестричками поплакали, вони ще в школі вчилися. Наступного дня говорю – підемо, бабусині валізи подивимося. А вони розплакалися ще більше!
Загалом, ці валізи з усім вмістом їхня мати, тітка моя, просто спалила! Як непотрібні. А праску, і горіху ще доісторичну зі зламаною ручкою, і багато чого іншого – віддала циганам, які метал збирали.
Ось так. Адже всі ці старовинні речі, напевно, становили антикварну цінність, як мінімум, а може й культурну, тільки тепер про це вже не дізнатися.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
