У хаті, яку мій син Іван звів виключно своїм потом і працею, вільно ґаздує моя сваха Марта, але не на кухні, не біля дітей – ні! Вона, мов пані, облаштувалася у своїй окремій кімнаті, і єдине, чим “керує”, так це пультом від телевізора, абсолютно ігноруючи будь-яку допомогу по дому. Я ж приїхала на кілька днів як “вимушений гість”, щоб вирішити свої справи, і мені навіть місця не знайшлося на новосіллі, а про елементарну повагу й говорити годі!
Я приїхала не просто так, “на провідини”, а з необхідності. Потрібно було вирішити в столиці термінові справи із нотаріальним оформленням спадщини – документів на батьківську квартиру. У нашому містечку фахівці, котрі б допомогли, були відсутні, а тягнути далі не можна.
Іван був дуже радий мене бачити, запевняв: “Мамо, та про що ти говориш? Ти ж знаєш, ми тобі завжди раді!”. Проте, коли я переступила поріг їхнього нового, сучасного житла, побачене вразило: у вітальні, за величезним телевізором, зручно влаштувалася Марта, моя сваха.
Виявляється, Марта мешкає тут від самого початку, відколи Іван з дружиною переїхали. Вона давно мріяла “розлучитися” із чоловіком, бо він нестерпний, а інакшого місця для життя не знайшла. І тепер вона почувалася тут повноправною “господинею”.
Але не в сенсі допомоги по господарству, а в сенсі розслабляючого відпочинку. Вона, звісно, не марнувала час на кухні чи прибиранні, а лише релаксувала на дивані з пультом у руці, ніби це був її персональний кінотеатр.
Я, Мар’яна, виховувала свого Івана сама з його шести років. Чоловік, на жаль, залишив нас. Я не шукала щастя вдруге, бо всі мої помисли були лише про сина, його освіту, його майбутнє.
Я прагнула забезпечити йому гідне життя, щоб він не відчував себе гіршим за однолітків. Працювала на двох роботах, а вечорами, бувало, шила шторки на замовлення. Це були непрості часи, але ми мали своє житло, були здорові, і це головне.
Я заощаджувала на собі, могла собі відмовити у придбанні нової сукні чи якихось смаколиків. Але я вклала всі сили, щоб Іван здобув добру освіту. Син був дуже здібний, мав хист до технічних наук, і сам обрав собі фах – став інженером-програмістом. Я пишалася ним безмежно!
Ще в студентські роки Іван, завдяки своєму таланту та гарному заробітку на фрілансі, зміг придбати собі невеличку однокімнатну квартиру. Звісно, він відразу ж переїхав від мене.
Ми з ним завжди були дуже близькими. А коли зустрів свою Іринку, вони почали жити разом. І ось з того моменту я відчула, що наш зв’язок став менш тісним. Здавалося, що Іванко почав потроху віддалятися.
Після весілля Ірина почала наполягати, що мріє жити лише у власному будинку. Ось так вони і розпочали будівництво. Мене про допомогу не просили, але я вважала своїм обов’язком підтримати сина і віддала йому всі свої заощадження, які мала на “чорний день”.
Це була невелика сума, але для мене – всі мої статки. Ірина ж не працювала, бо відразу після весілля пішла в декрет, а потім – у ще один. Тому, практично, Іван сам, своєю працею, вибудував цей двоповерховий будинок.
Я сподівалася, що тепер ми будемо частіше бачитися, та коли будівництво завершилося, ні Іван, ні Ірина мене в гості не запросили. Вони лише інколи приїжджали до мене на великі свята.
Коли я подзвонила Івану і “напросилася” до них, він був дуже радий, але я відчувала себе винною, що потурбувала. Ірина ж була холодною, стриманою. А побачене у їхньому домі лише додало мені неприємних емоцій.
Сваха, Марта, нічого не робила по дому, але користувалася благами цивілізації, немов власниця.
Я, звісно ж, не могла приїхати з порожніми руками. Привезла дітям гарну, якісну постіль, яку пошила сама, накупила різних смаколиків, на які не шкодувала грошей, і в конверт поклала “на хатні потреби” кілька тисяч гривень. Все ж таки, вперше бачу їхній новий дім.
– Мар’яно Іванівно, заходьте, не стовбичте в дверях. Іван вас там уже, мабуть, зачекався, – сухо промовила Ірина, показуючи мені рукою на коридор.
Жодного теплого слова, жодної усмішки. Це мене збентежило.
Але справжній “сюрприз” чекав мене у вітальні. Марта лежала на дивані, закинувши ногу на ногу, з пультом у руках. На її появу я відреагувала здивовано.
– Марто? Яким вітром? – запитала я, намагаючись зберегти доброзичливий тон.
– А, Мар’яна. Ну, ти ж бачиш. Притулок знайшла, – усміхнулася вона, навіть не підводячись. – Життя… складна штука. Треба було від того тирана втекти.
– І давно ви… тут?
– Ой, та від самого новосілля, Мар’яно, – відповіла Ірина, яка підійшла ззаду. – Мама ж не могла жити з тим…
Я нічого не сказала, лише кивнула. Я розуміла, що сімейні обставини бувають різні, але мене вразило, що це стало для мене такою несподіванкою.
Ірина майже не готувала, здебільшого замовляла піцу чи суші, бо “діти так люблять”. А я, як завжди, не змогла сидіти склавши руки. Моє серце матері не дозволило б мені сидіти, поки мої онуки їдять постійно фастфуд.
На другий день я взялася до справи.
– Іринко, може, допоможеш мені голубці накрутити? Іванко їх так любить, – звернулася я до невістки.
– Ой, Мар’яно Іванівно, вибачте, але мені треба попрацювати. Багато дзвінків, – відповіла вона, навіть не відірвавшись від екрана ноутбука.
Я побачила, як Марта усміхнулася мені з дивана.
– Та голубці! Навіщо той клопіт? – кинула сваха.
– Але ж діти будуть раді, Марто! – відповіла я, не бажаючи вступати в суперечку.
Я сама накрутила голубців, приготувала свіжий салат “Олів’є”. Адже Іван завжди обожнював мої страви! Коли Іван прийшов з роботи, він був дійсно радий.
– Ого! Мамо, це справжнє свято! Я так скучив за твоїми голубцями, – Іван обійняв мене, і в цей момент мені здалося, що все гаразд, що мій син – знову мій.
Але тут мене чекав “докір”. Коли я збирала посуд після вечері, Ірина підійшла до мене.
– Мар’яно Іванівно, я маю вас попросити. Більше не користуйтеся тією дошкою, – сказала вона, вказуючи на дошку, на якій я різала огірки для салату.
– Якою? – не зрозуміла я.
– Та, що для сиру. Ви на ній різали овочі. Вона ж для сиру, Мар’яно Іванівно! Це “негігієнічно” і не за правилами етикету! Вона з дуба, ексклюзивна!
Я була приголомшена.
– Але, Іринко, я не знайшла іншої. Я ж питала, де різати. Хіба ж я знала? – виправдовувалася я.
– Ну, тепер знатимете. У нас усе має своє місце, – відрізала невістка.
А кого мені було питати? Невістка на кухні не з’являлася, як і сваха. Я не знайшла іншої дошки, а на столі різати не прийнято. Ірина ж лише кашки варила, або ж купувала напівфабрикати.
Тут втрутилася Марта, яка зайшла на кухню, щоб налити собі води.
– Мар’яно, ви до молоді не пхайтеся! Зараз такі часи, – сказала вона, посміхаючись. – У них свої порядки, своя “культура харчування”.
– Але ж Іван з таким апетитом їв… – пробурмотіла я.
– Ну, Іван. Він же ваш син, – Марта знизала плечима. – А ми, “нові люди”, живемо по-новому. Менше клопоту. А той ваш “Олів’є” – вчорашній день.
Я стояла посеред їхньої великої, сучасної кухні, і мені було гірко. Я, мати, яка вклала всі свої сили, щоб мій син став успішним, щоб звів такий будинок, тепер почуваюся в ньому зайвою.
Іванко був радий моєму приїзду, але вплив Ірини та Марти, схоже, був сильнішим. Сваха – повноправна жителька, що відпочиває з пультом у своїй кімнаті, а я – “напрошена”, яка ще й дошки псує.
Того ж вечора я розмовляла з Іваном. Він спустився до мене, коли я сиділа на терасі.
– Мамо, що сталося? Ти якась засмучена, – спитав він.
– Нічого, Іванку. Просто… я почуваюся тут незручно, – зізналася я.
– Чому? Ми ж тобі раді! – він виглядав розгубленим.
– Ти – радий. Але я відчуваю, що заважаю. Я “зіпсувала” Ірині дошку, я готую “старомодні” страви, а твоя сваха… вона живе тут, як королева, не докладаючи жодних зусиль, – мені було важко говорити.
Іван відвів погляд.
– Мамо, ну не ображайся на Іру. Вона просто… дуже цінує ті речі. А Марта… ну, ти ж знаєш, який її чоловік. Їй нема куди йти, – він намагався виправдати ситуацію.
– Іванку, я розумію, але це твій дім, який ти збудував. І я, твоя мати, почуваюся в ньому менш бажаною, ніж чужа людина. Я не прошу, щоб мені стелили килими, але… елементарної поваги, – я не могла стримати сльози.
– Мамо… я не знаю, що сказати. Вибач, – він обійняв мене.
– Не треба, синку. Я не хочу бути причиною сварок. Я вирішила, що поїду раніше. Завтра зранку. Всі документи я владнала.
Він намагався відмовити мене, але я була непохитна. Я не хотіла більше відчувати себе тягарем.
Перед від’їздом я сказала синові:
– Іване, я не відчуваю себе тут бажаною гостею. Приїжджайте краще ви до мене. Там вам завжди раді. І не турбуйтеся про “сирні дошки”, у мене можна різати на будь-якій.
Він лише опустив очі. Я бачила, що йому соромно, але він не міг змінити ситуацію.
І ось я знову у своїй тихій, невеличкій квартирі, і думаю: чому так сталося? Чому мій син, який усе своє життя був таким турботливим і люблячим, дозволяє такій ситуації бути? Чи справді сучасне життя настільки змінилося, що мати стає зайвою в домі, який вибудував її син?
Мені цікаво знати вашу думку: як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто мені якось втручатися, чи просто прийняти цей сумний факт і відпустити ситуацію?
