Звуть мене Галина Іванівна. Мені шістдесят п’ять років, і все своє життя я прожила в селі. Тут жили мої батьки і бабусі з дідусями – такий наш рід, сільські ми люди.
У нашому домі завжди пахло свіжоспеченим хлібом, молоком і трохи — свіжою соломою. Чоловік мій, Степан, завжди був добрим господарем, хоча й трохи буркотливий.
Ми звикли жити скромно, але праця наша завжди нам в радість: тримаємо корову, курей, садимо город.
Мої руки з дитинства знали, як доглядати землю, а душа — як любити чоловіка і дітей.
Наш син Андрій, єдиний наш хлопець, ще кілька років тому переїхав до міста. Одружився там із молодою, моторною дівчиною Оленкою, завів гарну квартиру, роботу.
Я була рада за них, але якось не наважувалася їхати до міста. Навіщо? У нас тут усе є: дім, робота, своя справа.
Та недавно після мого дня народження Андрій приїхав із невісткою привітати мене, і вони мало не силоміць потягли мене до себе в гості.
— Мамо, хоч на тиждень приїдьте, відпочинете, подивитеся, як ми живемо, — умовляв син.
— Який там відпочинок? У мене корова, кури, кролики, — бурчала я, але врешті здалася. Степан пообіцяв мені, що все буде добре.
Місто зустріло мене гучним шумом і метушнею. Усе таке велике, незрозуміле. Люди бігали, як мурашки, а я почувалася дрібною піщинкою в цьому вирі.
У квартирі в Андрія та Оленки — чисто, сучасно. Усі речі стояли на своїх місцях, навіть якась незвична стерильність відчувалася.
Я ж звикла до безладу на кухні та запаху землі, тож трохи соромилася своїх натруджених рук і вицвілого плаття.
Уже наступного ранку Оленка здивувала мене.
— Мамо, сьогодні я записала вас на спа.
— На що? — перепитала я.
— Ну, це салон краси. Масаж, догляд за обличчям, манікюр, — пояснила вона.
— Та ти що, дитино, які там спа? Город у вас саджати не треба? — віджартувалася я.
Оленка лише посміхнулася:
— Городів у нас немає, а ось вам це потрібно.
І я пішла. Спочатку було ніяково. Молоденькі дівчата в білому дивилися на мене, ніби я диво з музею.
А потім – потім я вперше за довгі роки побачила свої руки не в землі, а доглянутими, зі світлим лаком.
Поглянула в дзеркало і побачила, як із моїх щік зникла втома. Масаж зняв напругу зі спини, і я вперше за довгі роки розправила плечі.
Наступні дні були справжнім відкриттям. Оленка водила мене в музеї, парки, кав’ярні. Вона купила мені гарну хустку й світлу сукню, а одного разу навіть відвела на концерт.
Я сиділа в великій залі, слухала музику й думала, що ніколи раніше не відчувала себе такою живою.
Та найбільше мене здивувала одна проста розмова. Оленка якось за вечірнім чаєм запитала:
— Мамо, а що ви любите робити для себе?
— Для себе? Та нічого… — відповіла я, задумавшись.
І тут я зрозуміла, що не знаю відповіді. Все моє життя було віддане чоловікові, синові, худобі, городу. А я? Я десь загубилася.
Коли настав час повертатися додому, я вже була іншою. Відчувала це.
Дивилася на свої руки, які більше не здавалися такими важкими, і думала про ті запитання, які поставила Оленка. А чи можу я жити так, як раніше?
Чоловік зустрів мене, як завжди, з легким буркотінням:
— Ой, Галю, скільки ти там пробула? А в нас тут дощі були, все позаливало.
Я мовчки розпакувала сумку, дістала куплену Оленкою хустку й сказала:
— Степане, а давай город наступного року зменшимо? І корову, може, продамо? Я хочу пожити трохи для себе.
Чоловік отетерів. Глянув на мене так, ніби вперше побачив. А потім сказав:
— Ну, якщо так хочеш – то можна подумати.
Тепер я думаю, що життя в селі може бути зовсім іншим. Я більше не боюся змін і вже не хочу втрачати себе в нескінченній праці.
Якщо чесно, я взагалі хочу поговорити зі Степаном про те, щоб тут, у селі, все продати, або лишити наш будинок як дачу і переїхати жити до міста.
Але до цієї розмови з чоловіком я ще маю підготуватися.
Автор – Галина К., Чернігівська область
