У квартиру на моєму ж сходовому майданчику заселилася родина біженців-переселенців з Донеччини. З часом я стала до них уважно придивлятися і ось недавно дешо придумала. Та про все по-порядку.
Коли я була молода, то уявити не могла, що свою старість проведу так. Що гріха таїти, я була дуже гарна. У мене було багато шанувальників та залицяльників. Усі приходили до мене із дорогими подарунками, обсипали компліментами, робили пропозиції.
Тоді мені здавалося, що безглуздо виходити заміж і вибирати одного кавалера, коли вибір такий великий. Мені подобалася увага і зовсім не подобалася рутина.
З близьких у мене була лише бабуся. Вона мене виростила, повірила в мою мрію та зібрала грошей на навчання. Я використовувала її вкладення максимум. Вивчилася, отримала гарну роботу. І жила собі на втіху.
Із заміжжям не поспішала, все себе шукала. Коли все ж таки вийшла заміж, життя якось одразу потьмяніло, додалася рутина, яка затягувала у своє болото.
Мій чоловік Данило був чудовою людиною, любив мене неймовірно. Ми обоє непогано заробляли, накопичили грошей і купили квартиру. Десь через рік після цього чоловік завів розмови про те, щоби завести дитину.
Я майже погодилася, але дослухалася до себе і зрозуміла, що це зовсім не те, чого хочу. Ми поговорили, я чесно сказала чоловіку про своє небажання стати мамою. Данило засмутився, сказав, що ми хочемо від життя різних речей.
Так ми розійшлися. Але на знак свого кохання він залишив мені квартиру.
Мене ж знову захопив і закружляв вихор вільного життя. Мені подобалося ні про що не переживати. Після свого єдиного шлюбу я більше не вийшла заміж. Можливо, людини відповідної так і не знайшла або просто підсвідомо цього не хотіла.
Багато жінок і пар дітей заводять під 40, але мені так і не захотілося. І одного дня я виявила себе не молодою і вільною жінкою, а самотньою бабусею, у якої нікого немає, жодної близької живої душі.
Якщо бути відвертою, то такий результат мене не турбує. Мені подобається так жити. Однак я почала замислюватися про те, кому дістанеться моя квартира після того, як мене не стане.
І нещодавно мені на думку спав один план. Ось тільки не знаю, наскільки він є раціональним і розумним.
Кілька місяців тому в сусідню квартиру в’їхала родина. Я не знала, хто вони. Але одного разу випав шанс познайомитися.
Якось я поверталася з магазину з сумками, а вони саме підходили до під’їзду. Побачили мене, чоловік запропонував допомогти донести сумки. Ліфт у якрах будинку не працював, як це часто трапляється у нас, а чоловік люб’язно відніс мої покупки на 5-й поверх. Він тільки й повторював, що не треба дякувати. Однак я вирішила запросити їх із дружиною на чай. Вони погодилися, то я й дізналася їхню історію.
Виявляється, вони біженці-переселенці з Донецької області. Їхній будинок зруйновано, тому вони й опинилися тут. Перед цими всіма подіями вони тільки-но закінчили ремонт у новій квартирі, а тепер знову починати все з нуля. Цю квартиру вони винаймають, поки не будують делеких планів.
Так ми почали спілкуватися. Павло й Тоня часто допомагають мені. То сумки донесуть, то двері притримають. Та й часто про здоров’я запитують. Їхні діти теж мені за покупками іноді бігають.
Я почала до них придивлятися і зрозуміла, що вони хороші і роботящі люди. І така пара чудова! Люди вже більше 10 років у шлюбі, а все тримаються за ручки. Дітки, хлопчик і дівчинка, у них чарівні.
От вони мені в душу запали. І я подумала, чи може переписати цю квартиру на них? Я все життя прожила для себе, а так зроблю щось добре іншим. Тим більше, таким чудовим людям.
Не знаю, може, я вже з розуму вижила. Але мені все ще здається, що це чудова ідея. Може, ви щось підкажете? Чи варто так зробити?
Неймовірно привітні люди ця родина, думаю, вони на це заслуговують з мого боку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
