fbpx

У Максима своя невелика фірма, їздить він на “Лексусі”, у 32 роки ще не одружений. «Треба брати» – вирішила подумки Іринка впевнено, адже Макс не міг не звернути на неї уваги – висока, з прекрасною фігурою, та ще брюнетка з шикарними довгим волоссям. Через якийсь час вони стали близькими, і Максим на «законних», як вона говорила, підставах став «допомагати» їй грошима. «Ну що ж, народжуй, виховаємо». Та у відповідь радісно защебетала: «А коли в рацс?». «Ніколи – відрізав Максим, – але дитини не кину, можеш не турбуватися»

«У Максима своя невелика фірма, їздить він на “Лексусі” і до всіх цих плюсів до 32 років ще не одружений», – шепотіла Іринці подруга, коли вони відпочивали в одній компанії. «Треба брати» – вирішила подумки Ірочка впевнено, адже Макс не міг не звернути на неї уваги – висока, з прекрасною фігурою, та ще брюнетка з шикарними довгим волоссям.

Кілька разів вони зустрічалися, ходили в ресторани і кафе, де він, не дивлячись в колонку з цінами, замовляв найкращі страви та вишукані напої.

«До всіх плюсів він ще й щедрий» – посміхалася Ірочка.

Через якийсь час вони стали близькими, і Максим на «законних», як вона говорила, підставах став «допомагати» їй грошима. Їх Іринці вистачало на те, щоб вести той спосіб життя, який її так давно вабив – салони краси, дорогі магазини одягу, взуття, коштовності і відпочинок з подругами в тих же ресторанах, де вже вона з нудьгуючим виглядом замовляла все найкраще.

Про те, щоб кудись вступити вчитися або знайти роботу, Ірочка не замислювалася.

«Навіщо?» – говорила вона, – «Максим забезпечує мене, а навчання і робота для невдах».

Так з дитинства вчила її мама: «Головне« урвати»мужчинку багатого, а все інше дурниця. Ти у мене красуня, у тебе все вийде».

Мамочка знала, що говорила. Свого рідного батька Ірочка пам’ятала туманно, тільки його образ, а яким він був насправді, чула тільки зі слів матері: «З небагатої сім’ї, крутився як міг, щоб заробити побільше, але у нього це погано виходило. Зрештою, вигнала його і стала влаштовувати життя на свій лад».

«На свій лад» – це низка вітчимів, які з’являлися в Іринкиному житті. Їх вона згадувала тільки за дорожнечею подарунків.

Дядько Петро, до того як познайомитися з мамою, працював десь на Півночі. Він мало не щотижня дарував їм золоті прикраси, тоді у семирічної Іринки з’явилися перше золото, сережки зі справжніми діамантами.

Правда, потім дядько Петро десь зник, мама говорила, що знову поїхав на Північ, на дуже довгий час. Одного разу Ірочка побачила лист з дивнною зворотною адресою, де були вказані лише великі літери і якісь цифри.

Але мама лише відмахнулася: «Ще мені не вистачало мотатися до нього з передачами. Це не наші проблеми, донечко».

Потім з’явився дядько Сергій. Він плавав на кораблі в загранку і привозив для своїх дівчаток, як він називав Іринку і маму, такі одяг і косметику, що від заздрощів у Іриних подруг починали тремтіти голоси: «Ой, яка кофточка красива, ти ж даси поносити? І ще он тією тушшю нафарбуватися можна?».

А якось дядько Сергій приїхав з маленькою сумкою через плече і з радісною новиною – з корабля його списали за станом здоров’я, тепер він постійно буде разом зі своїми дівчатками, без цих поїздок по півроку.

Дізнавшись, яка у нього буде пенсія, мама виставила «пенсіонера» наступного дня. Того ранку Ірочка, почувши в коридорі такий приклад хвацької добірної військово-морської лайки, не втримавшись, виглянула з кімнати.

Побачивши її, дядько Сергій, «притримав коней», сказав на літературній мові, мовляв, шкода, що і дочку ти, мила, зіпсуєш, таку ж утриманку виростиш. І, забравши лише документи, пішов з їхнього життя. А у мами була вже напоготові фраза: «Толку від нього тепер. Навіщо він нам потрібен, донечко?».

А потім у неї почалася своя «доросле» життя і інших «вітчимів» вона вже навіть і не намагалася запам’ятовувати.

* * *

Був один мінус, про який Ірочка намагалася не поширюватися в колі подруг – Макс не поспішав кликати її під вінець. Хоча, поклавши руку на серце, сімейне життя вона уявляла собі примарно, але постійно подумки малювала прекрасні картини – Максим заробляє, а вона «служачи» йому прикрасою, «вкладає в себе гроші».

Але настав момент, коли Максим просто перестав заїжджати, подруга шепнула, що бачила його з якоюсь білявкою. Ірочка запанікувала: «Невже зіскочить з гачка? Ну вже ні, голубчику, не вийде! Дитину в обличчя тобі, нікуди ти від мене не дінешся!».

Одного разу вони зустрілися в якомусь барі, Максим був напідпитку і Ірочка на правах «кращої подруги» відвела його до себе додому. А через місяць подзвонила його батькам з радісною звісткою: «Я в положенні!». Розрахунок був точний – батьки – люди похилого віку, онукові або внучці, звичайно ж, зрадіють, Максим же як люблячий син не захоче їх засмучувати.

План вдався на славу – дізнавшись про новину, батьки запросили її до себе додому.

«Розумієте, я б ні за що не наважилася до вас прийти, але думаю, батьки мають право знати про все», – говорила Ірочка, театрально витираючи очі хустинкою.

«Може, я б і відмовилася від народження дитинки, але я була у лікаря, мені сказали, у мене проблеми зі здоров’ям і це можливо мій єдиний шанс стати мамою. Присягаюся вам – тут Ірочкин голос затремтів, – що ніколи нічого у вас не попрошу. Просто хочу, щоб ви знали про те, що скоро станете бабусею і дідусем».

Коли прийшов в будинок батьків, Максим побачив жалісну картину – Ірочка і мама в сльозах, а тато, граючи жовнами, капає заспокійливе в стакан з водою. Дізнавшись причину, Максим довго дивився на Іринку і, нарешті, процідив: «Ну що ж, народжуй, виховаємо».

Та у відповідь радісно защебетала: «А коли в рацс?».

«Ніколи – відрізав Максим, – але дитини не кину, можеш не турбуватися».

Хоча і кольнули його слова, Ірочка переживала недовго, з легкістю розсудивши – Максим щедрий, буде допомагати дитині, і матусі, звичайно ж, перепаде. І бог з ним, з офіційним заміжжям, надивилася вона на бідних заміжніх подруг з борщами, старими халатами і вічними причіпками чоловіків.

Вона народила здорового хлопчика, викапаного тата, і Максим, як і обіцяв, регулярно давав гроші, яких Іринці з лишком вистачало, щоб продовжувати те життя, до якої вона звикла. А дитині хіба багато треба?

Коли син трохи підріс, батьки Макса почали частененько забирати його до себе, гуляти з ним, грати. Ірочка бачила, що онука вони дійсно любили і балували його, як могли – не тільки видавали пристойну суму, але і на додаток самі купували хлопчикові одяг і їжу. Але Іринці не подобалося, коли вони приходили з наповненими сумками: «Що ви там йому накупили знову? Черевики і комбінезон? Але я не купую речі цієї фірми. Давайте грошима, я краще знаю, що йому треба».

Наступного разу вона висловлювала претензії з приводу їжі: йогурти і молоко не ті, фрукти несвіжі, м’ясо кролика не у того продавця куплено, і знову, вже навіть не прохання, а вимога грошей. Про те, що колись Ірочка присягалася, що народжує дитину для себе і ні копійки не попросить на виховання сина, ніхто і не згадував.

Більш того, батьки Максима, обожнюючи онука, побоювалися, що одного разу Ірочка заборонить їм його бачити – вона не раз, шантажуючи їх, погрожувала це зробити – потурали всім її примхам.

Максим переїхав в інше місто, але продовжував регулярно пересилати гроші. Ходили чутки, що там, на новому місці, він живе з якоюсь жінкою і ніби як навіть збирається одружитися. Іринку це мало хвилювало – матеріальне становище не кульгавило, та й шанувальників було більш ніж достатньо.

* * *

Якось вона, як завжди, відпочивала в одному з ресторанчиків з подругами і черговим шанувальником Іллюшею. Час був далеко за північ і син спав удома сам. Люди похилого віку, так називала батьків Максима Ірочка, хотіли забрати його на пару днів, але вона вирішила таким чином покарати «родиців», а то, бач, зовсім знахабніли – затримали чергову порцію грошей. І ще привід якийсь безглуздий придумали, мовляв, у Максима якісь проблеми з фірмою в іншому місті. Але її це не повинно хвилювати, хіба не так?

Протягом усього вечора його батьки кілька разів дзвонили їй на стільниковий, хвилювалися за онука. Але вона була налаштована рішуче – немає грошей, немає і онука.

Будучи добряче напідпитку, Ірочка голосно сміялася, а Іллюша по-хазяйськи обіймав її, коли вона буквально відчула чийсь погляд.

Біля входу стояв Максим і похмуро спостерігав за тим, що відбувається. Підійшовши, запитав: «З ким син?»,

Ірочка, верескнувши, відповіла, що це не його справа. Тоді Максим, схопивши її за комір, потягнув до виходу, Іллюша хоча і зробив спробу заступитися, але так і не зміг піднятися.

«Що, ревнуєш, ну, ревнуєш ж?», – борючись з гикавкою, випитувала Ірочка.

«Мені байдуже на твоє особисте життя, мене хвилює тільки син», – відповідав Максим.

Прийшовши до Ірини, Максим зазирнув в холодильник, хмикнув, побачивши порожні полиці. Потім відчинив шафу, яка повністю була набита жіночими ганчірками.

«Де речі хлопця?» – запитав Максим, але у Іринки змикалися повіки, вона лише змахнула рукою в бік шафи і, завалившись на ліжко, заснула.

Прокинувшись вранці і згадавши про сина, стала дзвонити Максиму. Він довго не брав трубку, а коли все ж відповів на дзвінок, то поставив її перед фактом, що сина забирає, виховуватиме його сам, а вона нехай живе тим життям, як їй подобається.

Ось тут Ірочка дійсно злякалася – Максим був її грошовим мішком, а заробляти інакше вона не вміла.

Тоді вона стала говорити, що подасть на Максима в суд і виграє справу так, що він взагалі не зможе бачити хлопчика.

На що почула спокійну відповідь: «Тільки спробуй, я одразу подам зустрічний позов. І справа для тебе обернеться позбавленням батьківських прав, плюс будеш ще й аліменти виплачувати. Аліменти, дорогенька моя – це гроші, які заробляють. Радує перспективка?».

Такий поворот справи її, звичайно ж, не влаштовував. День вона промучилася, правда більше від похмілля, а до вечора в гості прийшов Іллюша.

«Ну що ж, Іллюша не так багатий, як Максим, але грошенята у нього водяться. Треба брати!» – посміхаючись, думала Ірочка.

Автор: Юлія Мальцева

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page