fbpx
життєві історії
У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, під оселедець. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче. – Мамо, можна? – Не треба, це для гостей. – Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу. Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку. – Півтори тисячі, – каже продавець

У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, під оселедець. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче.

Мама купувала все це ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвати». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білосніжну скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

– Мамо, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Так у нас же гості!

– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна…

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в спальний район нашого міста, в гості до мами.

Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яка вже сьогодні – не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім.

Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці і пити чай з порцелянових чашок. Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі – і саме ці обновки приводили маму в захват.

– Мені сорочку треба нову, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, підібрати на око неможливо. Отже, ми поїхали в магазин. Він був в ТЦ, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама важко переставляла ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Вибрала сорочку.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я мушу знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– Півтори тисячі, – каже продавець.

– Півтори тисячі за сорочку?

– Це з нової колекції.

– Та яка різниця, це домашня одежина! – мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. 150 гривень коштує комплект.

– Отож ж бо! Їй, звичайно тридцять гривень червона ціна, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?

– Мамо, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Одразу мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороша сорочка. Ошатна. Я навмисне сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам? Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася! Інакше, ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.

Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ложок. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого мужика! Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, які довговічні ці ложки. Почав на них грати.

Мама проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ложки. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує дві тисячі, але сьогодні лише 800 гривень. І ще в подарунок кулінарна книга. “Ну треба ж! Ще й кулінарна книга! » – подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ложки треба брати. І взяла.

Пенсія у мами – 2 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало б на комуналку і хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без сорочки. І без ложок. Але оскільки комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною. Наступного дня я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ложками. А я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток в ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

– Так що ж ти сховала ложки, не поклала на кухню?

– З глузду з’їхала? Це на подарунок комусь. Он в лікарню загремлю, лікарю якомусь подаруєте. Або в совбезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…

Знову – на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогущу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і справді в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку.

Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами і ложок. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла першу-ліпшу ложку. Вона була гарна, з блакитною ручкою. Я дістала з холодильника морозиво, спробувала відколупати шматочок. Ложка залишилася в морозиві, ручка – у мене в руці. Така блакитна, святкова.

– Це навіть не пластмаса, – подумала я.

Вимила ложку, полагодила її, поклала назад у валізу, закрила і прибрала. Мамі нічого, звичайно, не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта від солодкого пирога – кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, знову почала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і прибрала її в шафу.

– Надінеш її на новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись…

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на нього не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх щоразу по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі. До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так чинило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мами не стало раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна, як танк. наче не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо…

– Який розмір був у вашої матері? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше, зверху п’ятдесят, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки…

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут – нестримний плач. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою…

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в нагоді мамі в той самий день, і поїхала в її спорожнілу квартиру. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, і запросити…

Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Прямо клубок у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалося мамине постільне, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет. Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І сорочка, та сама. Зрозуміло, що за пакет… Я побачила, що на ярличку збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що сорочка коштував так дорого. І відклала її на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя…

Дай Бог, воно справжня.

Зараз я допишу цей текст, вмиюся від сліз і розпакуюдоньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні.

Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим.

Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде.

Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим.

Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні!

Ольга Савельєва, редакція тексту Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page