У Маріуполі не було неба. До війни воно існувало, а потім – зникло. Вдень, коли виходила надвір, бічним зором бачила буру пляму замість неба. Постійно щось горіло та дим закривав його повністю. А вночі було так темно, що здавалося, за вікном уже космос. Чорна діра.
Чорна діра, з якої вилітали літаки. Ми сприймали стару з косою на слух. Її голос звучав обстрілом. Іноді був цілий хор. Міномети, важка артилерія, тупіт ГРАДів, хлопки танкових залпів. Солював завжди авіаудар. Він занурював нас у чорну дірку жаху.
Якщо не було обстрілів, була моторошна тиша та імла. Я лежала з мамою на ліжку та думала, що хочу додому. Дивно, правда? Мій дім – місто за чорним вікном. Але я хотіла не в цей, сьогоднішній, а в той, що був раніше.
Хотіла невідомо куди. Не поїхати, а щоб усе припинилося. Закінчився цей важкий сон.
Поки був зв’язок, ми тремтіли голосами в телефонну трубку. Я дзвонила Наталці і питала: “Ти не спиш?” Я знала, що вона в хаті через двір. Значить, дуже близько.
Ще одна Наташа Наталія Логозинська була далекою. На іншому кінці міста. Але їй я теж дзвонила, поки був зв’язок. Вона пов’язувала мене з Лівим. Вона здавалася сильною та впевненою. Стріляли без перерви, а вона кудись їхала. Відвозила людям воду та продукти. І ще відповідала мені телефоном.
Говорила, що проїжджає Веселку. Я запитувала: “Як там у вас?” – ми були в одному місті, але відстань здавалася непереборною. “Стріляють”, – відповіла Наташа і питала: “А у вас?” “У нас теж. Але може це просто чути, як стріляють у вас?”
Наші будинки перетворювали на решето, а ми сподівалися, що завтра всезакінчиться. Вулиці Лівобережжя горіло. Люди писали ближній Наталі: “Допоможіть викликати рятувальників. У них не відповідають телефони”. Горів будинок у приватному секторі. Туди було кілька прильотів. Поруч стояли ще живі будинки і чекали на свою долю.
Я зрозуміла, що все безнадійно, коли ближня Наташа зателефонувала і сказала, що не може додзвонитися по одному номеру, щоб повідомити про пожежу. “Ти розумієш, якщо щось трапиться до нас ніхто не приїде?”
Я все розуміла, але ховалася під ковдру, як страус у пісок. Ми залишилися віч-на-віч з війною, але я не хотіла в це вірити. Люди боялися не кінця, люди боялися самотності.
Коли сина одного із сусідів поранило у під’їзді осколком снаряда, його батько прибіг до Ковчега в істериці.
Його дитину відвезли до лікарні і він не знав, наскільки серйозно все. Сусід просив ключі від машини, а навколо рвалися міни і кашляли басом артилерії.
Ключі йому дали. Він завів двигун і прокричав з вікна: “Якщо я не приїду через годину, значить мене немає. Будь ласка, подбайте про мою дитину, не кидайте її. Він у хірургії на сімнадцятому”.
Він повернувся. Його синові зробили операцію. І на той момент хлопчина був живий. Я не знаю, що з ними зараз.
Я лежала на стільцях у підвалі і дивилася на Енджі. Собака була унизу на якомусь килимку. Енджі поклала морду на лапи, а я намагалася дістати рукою до її великої голови. У мене не виходило, але вона все одно раділа хвостом. А я не могла поворухнутися. Було так холодно, що мої ноги здавались мені чужими.
Останні кілька днів я взагалі не знімала чоботи. Так і спала в пуховику, шапці та чоботях. Як і все у цьому підвалі. За ніч до цього ми з мамою ночували у відсіку у сусідів та накривалися килимом. Килим теж нікого не грів. Від сірих стін йшов холод. Мені здавалося, що вони вкриті інеєм.
Як дивно у підвалі сприймався час. Його не було. Головним завжди був звук, коли гул наближався і летів у тебе, а ти закляк і бачиш лише сіру стіну. Усередині кричиш і закриваєш голову руками, а насправді сидиш і дивився в одну точку. Чекаєш, щоб пролетіло повз або накрило, але тільки швидше. Сил уже нема. І так багато разів поспіль. Без початку та кінця. Без часу.
Вранці прийшов Льоша і постукав у двері під’їзду. Ми вискочили з підвалу. Він сказав: “Вони їдуть. На двох машинах. Там зовсім немає місця. Вони за вами не приїдуть”.
Це наші друзі. Вони ховалися в іншому будинку разом із Льошою. Я подумала: “Це все. Ще одну таку ніч ми не переживемо”. Подумала дуже спокійно та без істерики. Просто прийняла як факт. Таке життя не потрібне зовсім. Значить, з’явився час, щоб завершити його.
Вони приїхали. Через п’ять хвилин після приходу Льоші. Ми вижили і тепер житимемо довго.
А далека Наташа теж жива. Про це я дізналася вже у Литві. Вона була разом із моїм чоловіком у підвалі пологового будинку. І врятувала його книжку. Наталя примудрилася взяти її з собою у притулок. Мій чоловік підписав книгу 18 березня під гуркіт вибухів.
Книга називається “Пригоди маленького мене”. У неї є підзаголовок “Оповідання про Маріуполь, якого вже немає і ніколи не буде”.
Надія Сухорукова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Фейсбуке Надія Сухорукова
