Я виросла у невеличкому райцентрі на Донеччині, навчалася у російськомовні школі, як і всі мого віку. Наше містечко оминула сумна участь, ми залишилися українською територією. 5 років тому і вийшла заміж і переїхала в Київ до свого чоловіка. Народилася у нас донечка.
Працюємо обоє, внесли перший іпотечний внесок за власну квартиру. Все у нас гаразд, а на Донбасі у мене лишилися рідні, мама, до яких я стараюся частенько вириватися.
Ось і недавно у мене була невеличка відпустка, і я використала її, щоб з’їздити до рідних на Донеччину. Чоловік мій не зміг поїхати, бо працював, я взяла з собою чотирирічну дочку.
З моїми дівчатами-однокласницями, що лишилися також жити у нашому містечку, ми організували міні-зустріч однокласників, прийшло всього 10 людей, зібралися у затишному кафе. Посиділи дуже добре, але всі дивно на мене дивилися і з подивом слухали. Хтось – відверто неприязно, хтось просто скептично.
Справа в тому, що я вже 5 років, з першого місяця після народження дитини, працюю у Києві. І в офісі, і з дому. І робота моя – виключно на українській мові. Я дуже багато пишу і читаю українською, спілкуємося з друзями, колегами, чоловіком – теж українською. У побуті, у транспорти, на дитячих майданчиках, у магазинах, на відпочинку у західних областях країни – також.
Звичайно, лунає навкруги і тут, у Києві, і російська мова, це зрозуміло, але якось я сама останні роки використовую лише українську, а головне – робота лише українською. А спілкуємося з рідними ми «суржиком», моя родина ніколи не була дуже російськомовною, бо мама й тато мої самі з Полтавщини, у 90-х переїхали на Донбас.
Тому не дивно, що у спілкуванні російською мені останнім часом іноді важко швидко підбирати якісь слова, мені треба вже над цим іноді замислитися.
І однокласники мої, мова спілкування між якими – російська, це помітили. Помітили, що коли я не можу підібрати російське слово, я швидко і природньо використовую українське, а потім вже перекладаю. Їх це неприємно здивувало, а я чесно пояснила, чому так відбулося. Вони тоді згадали, що у школі я з української мови і літератури відмінницею була, мовляв, з дитинства російську не любила. А я не можу так сказати! Я навчалася і багато читала у шкільні роки саме російською, розмовляла нею щодня, спілкувалася з усіма. Ну а тепер склалося ось так, і я не бачу в цьому нічого поганого. Зрештою, ми в Україні живемо!
Ніхто мені, щоправда, у відкриту не дорікнув нічим, але я бачила ці недовірливі скептичні погляди, мені стало в їхній компанії якось незручно.
Впевнена, що коли ми розійшлися, вони обговорювали і осудили мою українізацію. Але якщо це не так і я даремно про друзів так думаю – буду щиро рада. Все ж я їх люблю, як і своє містечко. Але мій дім уже в Києві.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
