У мене був чудовий шлюб і щасливе життя. Але настав один доленосний момент, який все змінив
– Тимофію, ти точно впевнений, що це гарна ідея? – запитала я, тримаючи в руках той самий квиток, що мав стати початком нашої ідеальної подорожі.
– Соломіє, досить хвилюватися, все буде чудово. Це ж наше заслужене свято! Ми ж давно мріяли про цю відпустку.
Я довго вагалася, та все ж вирішила довіритися йому. Тимофій завжди був тим, хто знаходив вихід із будь-якої ситуації, завжди оптимістичний і впевнений у собі. Ми разом уже 22 роки, і хоч були різні моменти, любов і довіра завжди допомагали нам. Але цього разу я не могла позбутися відчуття тривоги.
Наша поїздка почалася з пригод. Рейс спочатку затримали, потім взагалі скасували через технічні причини. Тимофій одразу взяв усе в свої руки – знайшов інший рейс, домовився про нові квитки. Його рішучість завжди вражала мене.
– Ну ось, бачиш, ми все-таки летимо! – сказав він, подаючи мені келих ігристого в аеропорту. – За нашу подорож! Будемо насолоджуватися кожним моментом.
Я усміхнулася, сподіваючись, що всі труднощі залишилися позаду. Ми приїхали до готелю, і знову несподіванка – бронювання не підтверджено. Я вже готова була здатися, але Тимофій переконав персонал знайти нам номер. Кімната була затишна, з видом на море. Це трохи заспокоїло мене.
Наступного ранку Тимофій збуджено побіг купатися.
– Соломіє, ти не уявляєш, яка тут вода! Просто диво! – вигукнув він, повертаючись на сніданок.
Я сміялася з його дитячого ентузіазму, ми спланували провести день на пляжі. Вода дійсно була прозора, а пейзаж нагадував картину. Тимофій пірнув із трубкою в море, а я залишилася на березі, насолоджуючись сонцем.
Минуло більше години, а Тимофій так і не повернувся. Я почала нервувати, оглядалася навколо, але його ніде не було. Серце калатало. Раптом почувся шум – на пляж поспішали рятувальники. Я побігла за ними і побачила, як вони витягли когось з води.
– Ні, це не може бути Тимофій! – вигукнула я, ледве впізнавши його обличчя.
Рятувальники намагалися йому допомогти, але це було марно. Я впала на коліна, тримаючи його руку, і сльози заливали моє обличчя. У ту мить світ зупинився. Я втратила найріднішу людину.
Цей день став для мене початком найскладнішого періоду в житті. Повернення додому без Тимофія було нестерпним. Діти зустріли мене в аеропорту, і ми обіймалися так міцно, ніби боялися втратити одне одного. Я намагалася триматися заради них, але відчай був неймовірний.
Минув не один рік, і я поступово вчуся жити без Тимофія. Його слова перед поїздкою – “насолоджуйся кожним моментом” – стали для мене орієнтиром. Я зрозуміла, що життя не можна відкладати на потім. Я почала більше часу проводити з дітьми, зайнялася волонтерством, щоб допомагати іншим.
Але питання, яке мене не відпускає: як пережити втрату і продовжувати жити далі? Як знову відчути радість, коли здається, що все втрачено?
Розкажіть, як ви знаходите сили у важкі моменти? Можливо, ваші поради допоможуть мені знайти новий сенс життя.
