У мене четверо дітей, 4 сина. Але не все з ними добре, з нами усіма. Мені зараз 53 роки, а відчуваю себе, ніби мені за 70…
У 21 рік я народила першого сина, і він виявився глухонімим. Для мене це було дуже складне випробування…
Для чоловіка, його рідні і самої себе я стала в мить неповноцінною жінкою, яка не змогла народити здорову дитину.
Сльози стали моїм другим “я” на багато років. Кожного разу, коли мій хлопчик спав, я його цілувала, обіймала. Не могла змиритися. Я молилася про одне, щоб Господь мені допоміг, щоб він мене не залишив, щоб син виріс хорошою людиною.
Скільки мені довелося пережити! Образи від людей, від вчителів, навіть сусіди відверталися, але я виховала свого сина, він виріс гідною людиною, а зараз він живе дуже далеко.
У 2002 році я народила другого сина і за збігом обставин, теж не повноцінного. Зараз йому 18 років, з ним дуже не просто в одному будинку.
Що стоїть за цими роками, навіть не буду розповідати.
Згодом ми навважуємося на третю дитину. Народжується теж хлопчик. Зараз йому 16 років.
Я дуже трепетно до нього ставилася, завжди його вислуховувала, обіймала. Проводжала до школи, зустрічала. Я влаштувалася працювати прибиральницею, щоб більше проводити часу з дітьми, щоб зустрічати зі школи, щоб допомогти в потрібну хвилину. Та третій хлопчик дуже гонористий і свавільний.
У 42 роки я знову в положенні. Довго вагалися, але вирішили залишити дитинку. Молодшому синові зараз всього 10 років. З ним теж не легко, але я тримаюся.
Найбільше переживань приносить шістнадцятирічний підліток. У нас все було добре, все було чудово, поки він ріс, був маленький. Він дуже трепетно до мене ставився, обіймав мене, завжди цілував, допомагав. Я думала, що ось моя опора на старості років, ось мій справжній друг і близька людина. Але в один прекрасний момент його ніби переключили на іншу програму, немов підмінили. Його характер ствав дуже важким.
4 місяці я намагалася знайти до нього підхід, розмовляла. Я думала, що у нього щось відбувається і він просто не може мені це сказати. Я всіляко намагалася з ним поговорити, але він не йде на контакт і з кожним днем все більше віддаляєтся. Ось уже 6 місяців, як він зі мною не розмовляє. Кудись ходить, нічого не говорить. Де буває, я не знаю. Я весь думаю, аналізую, не можу зрозуміти, що я зробила не так. Чому діти від любові нахабніють, чим більше приділяєш їм уваги, тим вони стають байдужішими?
Є кілька моїх знайомих, які виховували своїх дітей і не знали з ними труднощів ними. Вони не панькалися з ними, і у них такі розумні діти.
Як треба жити? Бути суворою, щоб тебе поважали діти? Я весь час у якомусь розпачі.
Мені зараз 53 роки. Відчуваючи себе, ніби мені за 70. Спасибі велике всім, хто мене вислухав. Якщо знайдеться, що відповісти, напишіть.
Тільки не питайте про чоловіка. Іван давно від усього відсторонився, живемо, як сусіди, а більше він взагалі у своїх батьків. Так нам всім легше.
Автор: Алла
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!