У мене четверо онучок, і хоч як соромно це визнавати, але тільки одна з них торкає моє серце до сліз. Катруся. Вона – не найстарша і не найкрасивіша, не найгучніша і не найрозумніша з них усіх. Але тільки з нею я відчуваю, що справді існую. Вона слухає не тому, що так треба, а тому що хоче. І я відчуваю це всім своїм зморшкуватим єством. Решта онучок, ну, скажімо м’яко – більше схожі на святкові листівки. Красиві, голосні, але після прочитання хочеться їх покласти кудись подалі. А от Катруся – як улюблена книга, до якої повертатимешся знову і знову.
Мене звати Тамара. Мені 74. Я прожила з Іваном сорок вісім років. Були всякі періоди – і коли мовчали днями, і коли сміялись до сліз, і коли ділили останній кусень сала, і коли не ділили зовсім. Але, слава Богу, діти виросли людьми. Хоча й не без пригод. А от онуки… ну, то вже зовсім інша пісня.
– Ти знову про ту свою Катю? – питає Іван, дивлячись, як я гортаю фотографії в телефоні. – Як на мене, Марта нічим не гірша.
– Ага, тільки коли Марта приходить, вона навіть не питає, як я себе почуваю. Вся увага – в екран. А от Катя ще й носовичка витягне, якщо бачитиме, що мені очі сльозяться.
– Ну, то ти її й виховала.
– Та всі однаково виховані, Іване. Але ж душа в кожного своя.
Іван зітхає, робить вигляд, що дивиться телевізор, але я бачу, як погляд його час від часу ковзає до мене. Мовчить. Думає. А я мовчу про те, що йому теж завжди більше подобався наш молодший син Тарас. І хоча він ніколи цього не казав, я бачила, як у нього серце тане від одного Тарасового “тату”.
Я пригадую, як Катя вперше принесла мені саморобну листівку. Там було написано “Для бабусі, яка пахне ваніллю”. Я тоді не знала, плакати чи сміятись. Запах ванілі – то мій пиріг, той, що я печу щосуботи. А Катя – єдина, хто досі його згадує.
– Бабусю, у мене до тебе прохання, – якось сказала вона, прийшовши без попередження, з тортиком у руках.
– Що ж таке сталося?
– Я хочу написати про тебе книгу. Про твоє життя. І про дідуся. І про те, як ви виживали у 90-х. Бо ніхто не вірить, що можна було жити без інтернету і з одним телевізором на село.
Я усміхнулась. Хоча в душі трошки занило. Бо ті роки – як стертий олівець. Пам’ятаю, як Іван їв холодні борщі, бо газу не було. Як я варила мило з олії і соди. Як старші діти топталися у валянках, а Тарасові шили черевики з тканини. Іван завжди казав – головне, щоб були живі. А я хотіла, щоб ще й не соромно було дивитись дітям у вічі.
– А ти не боїшся, що вони дізнаються? – питає мене Марта, коли приходить раз на місяць. – Що ти, мовляв, Катю любиш більше?
– А ти хіба не відчуваєш?
Марта червоніє. Вона не зла дівчина, просто ми з нею говоримо різними мовами. Їй треба, щоб усе було красиво: зачіска, манікюр, фільтр на фото. А мені треба, щоб було чесно. Щоб людина заходила в дім – і в ньому ставало тепліше.
Альона – ще одна онука – з тих, що завжди все знає краще. Приходить з порадами, а не з пиріжками. Іноді думаю – може, я справді зробила щось не так? Може, більше уваги треба було їм усім?
А потім знову заходить Катя – без зайвого шуму, без самопрезентацій.
– Я принесла твою улюблену м’яту, бабусю. Щоб ти спала краще.
І я знаю – це любов. Без бантиків і святкових упаковок.
Нещодавно на дні народженні Івана я помітила, як онучки шепочуться між собою.
– Вона їй навіть ложку накладає з більшим варениками, – буркнула Альона.
– І не приховує, що саме Катя – її “фаворитка”, – додала Марта.
Я зробила вигляд, що не чую. Хоча чути було боляче. Бо ніхто з них не бачить, що любов не міряється однаковими варениками. Вона росте з поваги. З тепла. З того, що ти поруч, навіть коли не зручно, коли вже не модно, коли старість пахне не парфумами, а маззю.
– Бабусю, як ти думаєш, чому так буває – що з кимось легко, а з кимось ніби через кригу? – якось запитала Катя.
Я подумала і відповіла:
– Бо з кимось душі знайомі ще до народження.
– То ти думаєш, ми з тобою давно знайомі?
– Я в цьому впевнена, доню.
Вона посміхнулась. А я мовчки подумала, що якщо і залишиться щось після мене – то не фото в рамці. А її книжка. Її пам’ять. Її доброта.
А тепер я думаю от що. Ми всі прагнемо бути “правильними” бабусями й дідусями. Любити всіх однаково. Давати однакову кількість цукерок, вареників і теплих слів. Але чи можна себе змусити однаково відчувати? І якщо не можна – чи варто себе в цьому звинувачувати?
От і запитаю вас, дорогі читачі: а ви коли-небудь відчували, що ближче до однієї дитини чи онука більше, ніж до інших? І якщо так – що з цим робити? Мовчати, грати роль “однакової любові”? Чи все ж таки дозволити собі любити щиро, як вміє серце?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
