У мене двоє дорослих дітей – син Андрій 37 років і дочка Валентина, їй 33 роки. Ростила я їх практично сама.
Мій чоловік тяжко захворів, коли діти були ще дуже маленькими. Він лишався прикутим до ліжка 25 років.
Було дуже не просто, але я не здавалася. Я підняла на ноги моїх дітей, жила завжди тільки для них, особисте життя не влаштовувала, пеживала, що дітям буде не затишно з чужою людиною.
Між моїми дітьми завжди були ревнощі з боку сина. Він завжди вважав, що я дочку люблю більше, ніж його, і даю їй всього більше, і облю для неї більше. Але це не правда, я побудувала будинок для обох дітей і допомагаю обом однаково.
Два роки тому дружина Андрія поїхала в Італію на заробітки, а повернулася з круглим животом, стверджуючи, що дитина мого сина. ДНК робити не погодилися, син її підтримав. Але два місяці я тому я все ж таки взяла малюка Данилка у сина, і потайки зробила аналіз ДНК. Вірогідність його батьківства – нуль!
І ось з того моменту життя в моєму домі перетворилося на пекельну арену. Син зі мною і сестрою не спілкується зовсім, переїхав з дружиною до її батьків, а нас більше не хоче визнавати. А ось коли йому потрібні гроші, приходить і каже: «Мені потрібні гроші, мамо, допоможи».
А мені потрібен мій син!
Я думаю, що я втратила сина, тільки тому, що не могла жити, знаючи цю брехню і мовчати. Я люблю Данилка, дитина ні в чому не винна, але ж має бути справедливість! Чи мені не потрібно було лізти?
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!