Розповім коротко про все спочатку. Зараз мені 35 років, я скоро уперше стану мамою двох діток одразу. Але побралися ми з Павлом 10 років тому, просто дуже довго до нас не залітав лелека, і що ми тільки не робили, та все марно було довгі роки.
А познайомилися ми з чоловіком ще студентами, навчалися в одному львівському виші, на різних факультетах. Покохали одне одного, зустрічалися, стали жити разом, а потім і побралися. Все як у всіх.
Поїхали згодом закордон, заробили собі за три роки роботи в Європі на квартиру в новобудові, жили всі роки добре, от тільки з дітками не виходило. Ми навіть змирилися вже, бо чоловік категорично проти всиновлення, каже що не свого малюка не зможе щиро полюбити.
І ось саме тут треба сказати, що чоловік мій з трьох дітей, він мав старших на 4 роки братів близнюків. Юрій і Тарас були військовими, а мій Павло пішов іншою дорогою, у нього зараз свій маленький бізнес, він прораб і має свою будівельну бригаду.
Чому я говорю про братів чоловіка в минулому часі – тому що, на жаль, їх не має з нами вже рік. Вони служили в одній бригаді, разом поїхали на схід нашої країни минулого року, разом полягли там. Ми дуже тяжко всією родиною пережили всі, досі ще не повністю оговталися, та це й не можливо.
Особливо, звичайно, важко батькам чоловіка, мамі Павла Ніні Григорівні. Але їх вже не повернути, ми живемо далі і дякуємо нашим захисникам за кожен день.
І ось кілька місяців тому ми з чоловіком дізналися, що сталося диво – я при надії. як же ми дякували небу й плакали від щастя! Зараз нам вже відомо, що ми чекаємо одразу на двох хлопчиків, у нас будуть двійнята.
А от далі сталося те, чого я зовсім не очікувала від рідних людей. У мене така ситуація, що просто не знаю, як бути! Голова обертом, такого навіть уявити я не могла, коли виходила заміж.
Справа в тому, що свекри, зокрема мама Паші і сам Павло, наполягають, щоб наших малюків, коли вони народяться, ми назвали Юрієм і Тарасом, на честь братів мого чоловіка. А я категорично проти! Я пам’ятаю і поважаю братів мого Паші, але називати синів на їх честь їхніми іменами не бажаю до сліз!
Але чоловік сказав, що якщо я не послухаюся його маму – розлученні й тільки аліменти на майбутніх діток, мовляв, така божа воля, це вони з неба посприяли нашому диву.
Моя мама каже, щоб я кидала їх усіх, що ми самі виховаємо дітей. Але я не знаю, як бути. Ну хіба вони праві, хіба так можна – примушувати мене? Але й родину й коханого чоловіка я хочу зберегти.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
