fbpx

У мене троє дітей, двоє від чоловіка, а середній синочок – від неходячого Степана. Мало хто в селі спілкувався з ним, я ходила. Допомагала вчитися, дружили. Степанкова мама сама тоді мені сказала: Оленко, не пов’язуй з ним своє життя, вам обом важко буде

У мене троє дітей, двоє від чоловіка, а середній синочок – від неходячого Степана. Мало хто в селі спілкувався з ним, я ходила. Допомагала вчитися, дружили. Степанкова мама сама тоді мені сказала: Оленко, не пов’язуй з ним своє життя, вам обом важко буде…

***
Була у нас в селі родина, у якій ріх хлопчик Степанко, який не ходив від народження. Жили вони на нашій вулиці, наші мами дружили, а ми зі Степаном були ровесниками.

У школу він з нами не ходив, до Степанка приходили додому вчителі. Мало хто в селі спілкувався з ним, а я ходила до них, допомагала Степанові вчитися, ми дружили. Я так любила його сині очі, коли він сміявся!

Досі люблю…

Ми стали близькі, коли нам виповнилося по 15-ть. Як?.. Та дуже просто. Адже крім того, що пересувався у візку, Степан у всьому іншому був здоровим хлопчиком. І я закохалася в нього. Степан був набагато розумнішим, дотепнішим, добрішим за моїх однокласників і інших знайомих хлопців.

Але Степанкова мама, тітка Катря, якось сказала мені:

– Оленко, не пов’язуй з ним своє життя, вам обом важко буде…

Ми тоді якраз закінчували 11 клас. Потім я вступила вчитися в обласному центрі, і у мене дійсно почалося своє нове життя, вже без Степанка… Ми іноді бачилися. Коли я приїздила в село до батьків, але нічого між нами вже не було, та й ми обоє старалися краще не перетинатися.

***

Минули роки. Я вийшла заміж, народила старшу донечку Сашуню. Живемо з чоловіком Святославом в області, у нас будинок у приватному секторі. Все добре, працюю у держустанові, Слава займається з братом дверями-вікнами.

А що ж моє перше кохання?

Степан так і живе в селі, у нього залишилася тільки мама. Він заочно закінчив технікум, працює в нашій місцевій невеличкій агрофірмі, а ще майструє вироби з дерева. Не одружений.

Якось, 8 років тому, я поїхала з донькою на вихідні до батьків. Слава не зміг, бо замовлень було багато. Так співпало, що у Степана був день народження, і я вирішила піти його привітати.

Тітки Олени десь не було, мала повернутися лише ввчечері…

Степан зрадів. Ми пили чай, їли пиріг його мами, розмовляли… Словами говорили одне, а наші очі і душі розмовляли окремо від нас, шепотіли одне одному те, що так ніколи і не було сказано в голос…

***
Від Степана у мене народився синочок, Богданчик. З синіми-синіми очима, як у тата.

Чоловік ні про що не здогадується, любить Богданчика як рідного. А три роки тому у нас зі Славою народилася ще одна донечка, Віра.

***

Я дуже люблю і ціную свою родину, чоловіка. Тому не можу покинути Славу, зруйнувати все, що ми побудували і нажили. Я задоволена своїм реальним життям, вдячна за нього Богові.

Іноді, коли ми навідуємося в село, Степан бачить нашого сина. Дуже не часто…

Але Степан і не хотів би, щоб я покинула все і приїхали до нього. А може, й хотів би. Але ніколи про це не скаже… А я не зроблю цього, хоч і більше за все на світі хочу прокидатися кожного ранку поруч з ним… Я роблю це лише подумки, але завдяки нашому Богданчику ми завжди разом…

Автор – Олена М.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page