У мене є син, нелюбима невістка та два онуки: 4 та 7 років. Мені вже 63 роки, але почуваю себе максимум на 45. Я енергійна, сповнена сил, ходжу на гімнастику і в басейн навіть зараз.
Мій єдиний син Данило 8 років тому одружився з не найдобрішою жінкою, Анжелікою. Невідомо, куди хлопчик дивився, але, що зроблено, те зроблено. Весілля було не надто святковим: на мою думку, можна було б запросити більше родичів, накрити столи, поставити гучну музику і гуляти якщо не три дні, то точно від зорі і до ночі.
Молодим така ідея не сподобалася, вони обрали звичайний ресторан і покликали лише найближчих. Ну, таке ось весілля, але то їхнє діло.
Незважаючи на те, що я працювала все життя, не покладаючи рук, великих грошей я не заробила. Чоловік пішов дуже рано і син Данило був єдиною радістю у моєму житті.
Він вивчився і після навчання одразу пішов на роботу. Кілька років і він уже отримує непогану зарплату. Моя гордість!
Після весілля молодята переїхали до двокімнатної квартири, яку їм подарувала сваха. Так, невістка із заможної родини, але невже в грошах щастя?
І ось після переїзду я почала чути недобре: подарунки на дні народження онуків я вибирала неправильні, поради з виховання вже не влаштовували невістку, а син, моя найрідніша людина, не дозволяв мені готувати у них вдома, як за старих часів. Мабуть, мамине куховарство його вже не влаштовувала.
До речі, сидіти з онуками не дозволялося лише мені. Сваха часто приходила і допомагала дочці. Мабуть, до неї було найкраще ставлення через матеріальну допомогу.
Сама я до фінансових подарунків ставилася скептично. Подруги радили мені дарувати молодим на свята гроші, але хіба це подарунок? Можна просто пройтися по ринку і купити щось потрібне чи просто гарне. У цьому житті все згодиться. До того ж, мені гроші й насебе потрібні. ен можу я все на подарунки спускати.
Але найбільше розчарування відбулося якраз недавно, на день народження невістки. Син тоді сам запросив мене до них на свято. Нічого такого, домашня обстановка, жодних подарунків, тільки разом добре провести час. «Будуть тільки батьки Анжеліки і ти, мамуль». Син приїхав і відвіз мене до них додому, а сам поїхав за тещею та тестем. Вони жили трохи далі.
Віддавши гостинці онукам і хоч і не коханій, але рідній невістці, я вирушила пройтися квартирою та оглядати кімнати. Так і є, скрізь безладдя, речі розкидані, особливо у дитячій!
Анжела лежить на дивані, щось дивиться по ноутбуку. Навіть спершу мене теж запрошувала, але які тут серіали, як у квартирі бардак. Треба б зайти на кухню.
І тут я зовсім здивувалася: ні на кухні, ні на балконі зовсім не було їжі. Жодної картоплі, салатів, холодця. У холодильнику були якісь молочні продукти і нісенітниця, на кшталт соусів та сиру, але що від цього толку?
Слава богу, невістка пояснила, що всі частування вони замовили в місцевому ресторанчику і їжа приїде ближче до вечора, щоби не охолонути. Але мене це не те що заспокоїло б.
На годиннику близько 5-ї вечора і я запропонувала невістці разом прибратися, адже скоро приїдуть її батьки, а у дитячій іграшки розкидані, та й на кухні брудний посуд. На що невістка відповіла, мовляв, нічого страшного. Ми накриємо у залі, тут чисто. А прибирати вона поки не хоче, бо тільки-но проект здала, голова зовсім не працює, дуже втомилася.
Тоді я швидко зібрала невеликий загін з онуків і почала прибирання. Спочатку команди віддавалися тихо, доки робота ладналася. Але коли я попросила молодшого принести брудну склянку, щоб її помити, склянка розбилася і шматочок скла потрапив хлопцеві на палець. Звичайно, почався рев і на нього прибігла невістка.
Не було навіть конфлікту, просто засуджуючий погляд. Я хотіла виправдатись, що це діти, таке часто буває, але невістка навіть не удостоїла це увагою. Просто пішла у ванну, промивати синові пальчика.
Через 10 хвилин ми розмовляли на кухні і Анжеліка все з таким самим немиготливим поглядом поставила ультиматум: або я не встановлюю в її будинку своїх порядків, або ми перестанемо спілкувавтися.
Двічі повторювати не треба було. Я швидко одяглася у коридорі і вже у під’їзді зустріла сина та родичів.
Мовчки, не вітаючись, я спустилася на перший поверх і пішла додому. За весь час, доки я йшла, син навіть не подзвонив мені на телефон. Навіть не спробував зупинити і запитати, що сталося.
Вже тепер, коли минуло кілька тижнів, я надумала знайти собі квартирантів. Нехай живуть у мене, допомагають. А я буду ним як мама. Зараз скільки родин знедолених!
Якщо все піде добре, то, напевно, перепишу на них квартиру. Синові я вже не потрібна, то навіщо його обтяжувати своєю присутністю. Отак пнешся, стараєшся, намагаєшся щось зробити, а до тебе ставляться як до порожнього місця. Сумно й гірко.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
