Минуло вже більше двох років, відколи я сиджу вдома — спершу декрет, потім догляд за дитиною. Планувала повернутися на роботу, та Роман вирішив, що так буде краще для всіх. Він заробить, я ж займуся малим і господарством. Здається, все просто й логічно.
А на ділі? Він стежить за кожною копійкою, яку я витрачаю. У мене є зошит — товстий, у клітинку, — куди я вписую все: хліб, молоко, яблука, навіть пиріжки. Кожен чек приколюю скріпкою. Щотижня показую йому. А він переглядає з виглядом бухгалтера й бурмоче: «Навіщо тобі той пиріжок за сорок п’ять гривень? У супермаркеті дешевше».
Почуваюся, наче школярка з кишеньковими, яка виправдовується за морозиво. Звісно, на себе нічого купувати не можна. Навіть “гігієну для себе” беру найдешевшу. А він? Щодня кава в кав’ярні, обід у офісі. Цікаво, коли ж мій турботливий Роман перетворився на такого наглядача? Я вже не маю сили сперечатися.
Я сиджу за кухонним столом, тримаю в руках той зошит, і пальці тремтять. Назар, наш трирічний синочок, грається кубиками в кутку, а я намагаюся не дати емоціям вирватися назовні. Роман повернеться з роботи за годину, і я маю бути готова до чергової перевірки. Цього тижня я купила на базарі свіжі овочі — трошки дорожчі, бо кращі. Знаю, що це викличе чергову лекцію про економію.
— Мамо, дивись, вежа! — вигукує Назар, гордо піднімаючи свою споруду з кубиків.
Я посміхаюся, але усмішка виходить кривою. Як пояснити дитині, що в нашому домі гроші — це не просто папірці, а ланцюги, які тримають мене на короткому повідку?
Вечеря мила. Роман заходить, скидає куртку, цілує Назара в маківку. Мене — ледь торкається губами до щоки. Потім сідає за стіл, і я подаю йому тарілку з гречкою та куркою. Проста їжа, бо на вишукане немає «бюджету».
— Покажи зошит, — каже він, не піднімаючи очей від телефону.
Я кладу зошит перед ним. Він гортає сторінки, хмуриться над записом про овочі.
— Хіба стільки коштує морква? Ірино, ти що, не можеш піти на ринок раніше? Там дешевше.
— Я була з Назаром, — відповідаю тихо. — Ми йшли з прогулянки, не хотіла тягати його по базарах.
Він зітхає, наче я щойно витратила тисячу на шубу.
— Треба думати наперед. Ми ж домовлялися: ти вдома, то й економиш. Я ж не для себе гарую на тій роботі.
Я киваю, ковтаю ком у горлі. «Не для себе». А для кого ж тоді ті його обіди в офісі? Про них — ні слова.
Наступного дня я чищу його куртку. Кишені, як завжди, перевіряю — раптом ключі чи телефон. І ось: зім’ятий папірець. Думаю, обгортка від цукерки. А ні — чек. З ресторану японської кухні. Замовлення на суші — сет для двох. Плюс зелений чай. Дата — позавчора, 13:30. Стою я з цим шматком паперу, серце калатає. «Може, ділові переговори». «Може, з колегою поділив».
Але в душі щось шепоче: це не так просто. Я ховаю чек у свою кишеню. Не знаю чому, але відчуваю — це початок чогось.
Ввечері дзвоню подрузі Оксані. Ми знайомі ще зі школи, вона завжди каже правду в очі.
— Ромко замовляє суші в офісі, — кажу я, не вітаючись. — Щодня. Інколи на двох.
Вона мовчить секунду, а потім:
— Іро, ти серйозно? Той самий Роман, що тобі вичитує за пиріжки по сорок гривень, їсть суші щодня… з чистої душі?
— Може, це по роботі, — бурмочу я.
— А може, ти йому просто зручна? — її голос твердий, як камінь. — Збирай докази. Кожен чек. І коли наберешся сміливості — запитай напряму.
Я кладу слухавку, дивлюся на сплячого Назара. Обіцяю собі: перестану гадати. Почну стежити.
З того дня я змінюю звички. Замість того, щоб уникати конфліктів, я шукаю. Перевіряю куртки, штани, навіть барсетку. Збираю чеки, ніби гриби в лісі. Ось — ще один: рамен і роли, 1100 гривень. Ось — сет з креветками, плюс матча-латте. А цей… цей мене вражає: «Для Олени». Ім’я на чеку.
Хто така Олена? Колега? Чи щось більше? Руки тремтять, коли я ховаю знахідку в шухляду з шкарпетками. Роман нічого не помічає. Він повертається додому, скаржиться на втомленого боса, цілує Назара. Мене — все так само, ледь-ледь.
Одного вечора, коли Назар уже в ліжечку, я сідаю поруч з Романом на дивані. Він дивиться серіал, тримає пульт.
— Треба поговорити, — кажу спокійно.
— Зараз? — бурмоче, не відриваючи очей від екрану.
— Так. Зараз.
Я витягаю теку з чеками, кладу на журнальний столик. Роман дивиться, здивовано піднімає брову. Потім обличчя темніє.
— Ти рилася в моїх речах?
— Шукала батарейки для Назара. Але знайшла отаке, — відповідаю рівно, хоч усередині все кипить. — Ти щодня витрачаєш на їжу в офісі. А мені — з пиріжків рахуєш. І хто ця Олена?
Він відкладає пульт, хмуриться.
— Це робочі обіди. Олена з маркетингу, робимо кампанію разом. Усі так роблять.
— А я роблю вечерю з картоплі й сосисок. Серйозно?
Він мовчить. Я бачу, як у ньому закипає злість. Наче маска сповзає.
— Ти перебільшуєш. Це ж просто їжа. Я нічого поганого не роблю.
— Не робиш? То чому брешеш?
— Бо не хотів чути твої нотації, — шипить він. — Ти завжди незадоволена.
Він встає, йде до кухні. Я залишаюся сидіти, чеки розкидані, як осіннє листя. І раптом розумію: це не про суші. Це про довіру, яку він розтоптав.
Після тієї розмови все змінюється. Роман поводиться, ніби нічого не сталося. Годує Назара кашею, грає з ним у машинки. До мене — слова лаконічні, погляд уникає. Я відчуваю холод, наче в хаті протяг.
У п’ятницю я вирішую перевірити. Одягаюся непомітно, беру каву в термосі й їду під його офіс. Сідаю в машині, чекаю дві години. Нарешті він виходить. Не один.
Вони йдуть пліч-о-пліч. Вона — струнка брюнетка в пальто, волосся розпущене, каблуки цокають асфальтом. Олена, напевно. Сміється з його жарту, торкається плеча. Він усміхається — так, як не усміхався мені роками. Не цілуються, не обіймаються, але той погляд… Той нахил голови один до одного.
Я не вискакую, не кричу. Повертаю ключ, їду додому. Ввечері, коли Роман засинає, сідаю за його ноутбук. Пароль знаю — день народження Назара. Копіюю листи, чати. Кіно на двох. Вечері в кафе. Повідомлення: «З тобою я справжній».
Дзвоню Оксані опівночі. Голос тремтить.
— Ти мала рацію, — шепочу.
Вона зітхає.
— Іро, я завжди готова. Збирай речі — приїду вранці.
— Поки що ні, — кажу. — Але готуй матрац.
Не плачу тієї ночі. Сили скінчилися на сльози. Я дивлюся в дзеркало — обличчя втомлене, але очі палають. Не та вже я Ірина, що вибачалася за моркву.
Наступного дня готую обід — його улюблений: борщ і котлети. Не з любові. Хочу побачити, чи помітить. Не помічає. Ввечері, Назар спить, я повертаюся до вітальні. Роман попиває чай, гортає стрічку.
— Я все знаю, — кажу тихо.
Він піднімає голову, хмуриться. Розуміє.
— Про що?
— Олена. Запрошення. Листи. Суші. Брехня. Все. — Кладу зошит на стіл. — Завтра мене не буде.
Він блідне.
— Ірино, почекай. Це… це флірт. Кілька обідів. Мені бракувало… розмови. Без твоїх претензій. Ніякого роману.
Я сміюся — гірко, коротко.
— Розмови? За якими ти платиш за роли? А я виправдовуюся за хліб?
— Ти завжди така… емоційна. Втомлена. Важко з тобою.
— Бо рахуй копійки, аби ти міг їх сипати на чуже червоненьке? — дивлюся спокійно. — Не виправдовуйся більше.
Встаю. Беру валізу, рюкзак Назара. Замовляю таксі. Він дивиться — вперше за довгий час по-справжньому. Не зупиняє.
У дзеркалі таксі бачу себе нову. Сильнішу. Не повернуся до ролі дружини з зошитом, якщо він не зміниться. Але чи зможе?
А ви, дівчата? Пробачили б такого? Чи взяли б валізу й пішли, не озираючись? Розкажіть у коментарях — ваша історія може стати підтримкою для когось.
