fbpx
життєві історії
У моєї бабусі Павлини було двоє дітей: донька, моя мама, і син, мій дядько. Спочатку бабуся жила з дітьми й чоловіком в одній квартирі, а батьки дідуся – в іншій. А дружина дядька раптом передумала і вирішила, що їм з дядьком треба в наше місто. Її рідне місто було маленьким та провінційним, а наше місто – столиця. Дядькова дружина Ольга вважала, що у Києві жити легше та дешевше, простіше знайти роботу. Він заявив, що його донька, бабусина онука, приїде до нашого міста з дитиною і житиме у нас, бабуся була проти. У нас їхні законні жадані метри

У моєї бабусі Павлини було двоє дітей: донька, моя мама, і син, мій дядько. Спочатку бабуся жила з дітьми й чоловіком в одній квартирі, а батьки дідуся – в іншій.

Настав день, коли всі разом вони прийняли рішення з’їхатися і жити всім разом. Мабуть, щоб батькам було зручніше доглядати батьків дідуся. Так і вчинили. Квартири поміняли на одну, трикімнатну. У результаті жили там бабуся з дідусем, батьки дідуся та моя мама. Їй на той момент було 17 років, а її старший брат, мій дядько, був уже одружений і, здається, у нього вже була донька, жив він у іншому місті.

Бабуся раділа з того, що всі жили у купі, вона вважала, що згодом син із дружиною теж житимуть із ними всіма. Але дружині дядька саме давали квартиру в іншому місті, її рідному. І дружина сина була не в дуже добрих стосунках із бабусею павлиною. Тому вона і мій дядько відмовилися жити з усіма разом і поїхали до міста дружини дядька.

Спливло багато років. Не стало дідуся, його батьків, мама встигла вийти заміж, народити мене і розлучитися. А дружина дядька раптом передумала і вирішила, що їм з дядьком треба в наше місто. Її рідне місто було маленьким та провінційним, а наше місто – столиця. Дядькова дружина Ольга вважала, що у Києві жити легше та дешевше, простіше знайти роботу.

Дядько мій не працював, пив, жити з ним, думаю, було не солодко. З батьками після від’їзду він стосунки підтримував суто символічні, максимум дзвонив у свята, у гості приїжджав буквально кілька разів.

Коли дідусь пішов з життя, дядько приїжджати взагалі перестав, дзвонив рідко, раз на рік. Бабуся Павлина дуже на нього ображалася. І коли він заявив, що його донька, бабусина онука, приїде до нашого міста з дитиною і житиме у нас, бабуся була проти. Вона не хотіла незручностей собі і моїй мамі, рідко спілкувалася з тією внучкою, не хотіла дивитися правнучку, яку їй після приїзду здали б на руки. Бабусі було прикро, що дядько нічим їй не допомагає і майже не дзвонить, а тепер чогось вимагає від неї. Дядько у свою чергу образився, ймовірно, його накрутила дружина.

Як підсумок, вони з бабусею перестали спілкуватися зовсім.

Так минуло ще кілька років. Дядька Петра недавно не стало. Питання про переїзд до нас було зам’яте на всі ці роки, але бабуся і моя мама жили в постійній напрузі, чекаючи якогось кроку у відповідь від дружини дядька. Мама і бабуся переживали за те, що дружина може змусити дядька подати до суду і вимагати дядькову частку в квартирі. Частка була у розмірі буквально 5-ти квадратних метрів. І ця частка теоретично належала дядькові як спадок від дідуся. У права спадщини він не вступав, нічого не вимагав, дідусь ніяких заповітів не лишив по собі. Просто за законом його частина квартири ділилася на трьох спадкоємців — дружину (бабусю) та дітей (дядька та мою маму). Квартира була приватизована свого часу на дідуся, бабусю, мою маму і мене. І теоретично через суд дядько Петро міг вимагати свою спадщину, навіть через багато років. Та він так цього і не зробив. Але його дружина та донька, вже як його спадкоємиці, могли це зробити. Крім рідної доньки, у нього також був прийомний син — син дружини від першого шлюбу.

Словом, все дуже заплутано, але суть така — років так у 12 я дізналася, що будь-якої миті дядько Петро та його сім’я може позбавити мене домівки. Можуть подати до суду, а суд може присудити обмін квартири, або щоб ми виплатили дядькові вартість його частки в квартирі грошима. Грошей у нас точно не було. Ми жили дуже бідно. Звичайно, я, не вдаючись у подробиці, не любила дядька та його сім’ю, особливо його дружину Ольгу. Бо квартира була моїм домом, а вони хотіли його відібрати.

Треба сказати, що і їхнє ставлення до всіх нас було непривітне, хоча періодично хтось із них, окрім дядька, приїжджав до нас у гості. Кожен такий візит був чомусь дуже напруженим. Дядьків прийомний син любив приїхати у якихось справах у Київ з усією родиною, щоб поводити їх по різних цікавих місцях. Звичайно, жити в якомусь готелі вони не хотіли, оскільки було в кого зупинитися. Тим більше, за такого розкладу з квартирою, ми зобов’язані були їх прийняти, годувати весь час візиту, хоча в нас не було на це грошей. Вони ж ніколи нам нічого не привозили, маючи приватний будинок та город. Мама і бабуся у стояли біля плити, поки вони гуляли містом. Нам усім ьтреба було потіснитися, щоб дати місце гостям, починалися незручності при користуванні ванною. Здавалося б, у трикімнатній квартирі це не так складно зробити, але було все ж затісно. Відтоді я не люблю гостей.

З роками візити, на щастя, стали рідшими. Але питання з квартирою залишилося відкритим. Наскільки я розумію, дядькова родина чекає, коли не стане бабусі Павлини, щоб тоді пред’явити дядькові права на спадщину. Бабуся ж відписала на мою маму свою частину квартири за дарчою. Таким чином, залишаються під питанням лише ті горезвісні 5 квадратних метрів від дідуся. Бабуся запевняє, що нічого ми сім’ї дядька не винні, що він їй, своїй матері, не допомагав, що невістка, його дружина, погано поводилася з бабусею. Але це думка бабусі. За законом же історія інша.

І все ж я не знаю, чи ризикнуть ті люди братися за це питання. Моя мама відчуває глибоку провину за те, що ми, мовляв, володіємо чужими метрами і таки маємо якось це компенсувати родині дядька. Це вона мені розповідає багато років. Але де взяти стільки грошей, я не знаю. Я вже доросла, заміжня, але в мене досить непроста життєва ситуація. Сама вже роздумую над питанням, чи винна я взагалі щось чисто по справедливості сім’ї дядька, зокрема його дітям — рідній доньці та прийомному сину. Цим людям уже за 50. У них свої квартири, сім’ї, діти, онуки. Живуть вони цілком небідно. Але неприязнь до нас зберігається. Адже у нас їхні законні жадані метри!

Як гадаєте, чи маємо ми якось компенсувати сім’ї дядька ці метри, навіть якщо сім’я дядька так і не зазіхне на них ніколи? Чи в такому разі я маю право з чистою совістю забути про цю історію та жити спокійно у своїй рідній квартирі? Хочу запитати читачів сайту, чи справедливо я роблю, чи ні?

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!