У моєї мами вже 12 дітей, а їй все мало. Вона і сама народилася в багатодітній сільській сім’ї, мала ще шість братів і сестер. Я у мами старша, вона залишала мене на бабусь і дідусів, а сама наздоганяла молодість.
Коли мама переїхала до чоловіка в інше село, мені було трохи більше трьох років.
Через два роки у моєї мами з’явилася ще одна дочка, а потім вона і мене почала брати до себ, погостювати, щоб, як вона сказала, я проводила більше часу з рідною сестричкою. Через рік у неї з’явилося ще одне маля. І вони разом зчоловіком і вже двома дітьми перебираються жити до міста. Мене ж ніхто навіть не подумав взяти з собою або хоча б спитати, може, я теж хочу з ними?
Я пам’ятаю, як я тоді довго плакала. Адже навіть у такому маленькому віці я відчувала, що моя рідна мама кидає мене, і я їй зовсім не потрібна.
Потім вона народила ще раз і ще. Іноді вона приїжджала зі своїми дітьми до нас у гості, і на вигляд це була міцна та щаслива родина. Коли вони їхали, я гірко плакала у своєму ліжку. Мені було так прикро!.. А у мами була купа нових дітей, лише про мене всі забули.
Одного дня все розлетілося вщент.
Свекруха моєї мами надіслала нам листа: «Пробачте мені, будь ласка, але мені не вдалося вберегти нашу доньку». Моя мати почала захоплюватися чарчиною, і щоб діти їм з чоловіком не заважали і нікому не потрапили на очі, вони, коли йшли з дому, замикали їх у будинку. Діти весь цей час були самі в холодному приміщенні, недоглянуті, без їжі та в сльозах.
На той момент їх було 5-ть, а потім вони всі потрапили до опіки. Спочатку у батьків відібрали батьківські права на півроку, але потім маму позбавили взагалі прав на цих дітей.
Та мама не засмутилася і почала народжувати знову, одного за іншим. І зараз нас 12 дітей. Всі ми не розуміємо нашу маму, ми не бачили від неї любові і турботи.
Мені зараз 25 років, а моєму наймолодшому братикові всього два рочки. Якось мені подзвонили з дитячого будинку як найближчій родичці. Вони хотіли, щоб я прийняла рішення, або сама піклувалася надалі про своїх братів і сестер, або написала відмову, і тоді держава візьме на себе відповідальність за їхнє повне забезпечення.
На той час у мене вже був чоловік, і я не могла прийняти таке важливе рішення самостійно. Ми з Богданом трохи подумали і вирішили стати опікунами для дворічного хлопчика, який був наймолодшим із родини.
Через два роки малюк почав називати мене мамою.
Багато знайомих мене запитували: “А як же ти потім розповідатимеш дитині про її рідну матір? І що взагалі збираєшся йому говорити?”
І вже тоді я точно знала, що робитиму і говоритиму в майбутньому. Адже я сама виросла підопічною своєї рідної бабусі, і це було набагато краще, ніж доля моїх братів і сестер.
Багато хто радив мені стати офіційно його мамою, і після усиновлення малюк отримав би по батькові мого чоловіка та його прізвище. Так, начебто, простіше, оскільки він не ставитиме зайвих запитань і не дивуватиметься чому у нас різні прізвища.
Але я вирішила цього не робити. Нехай наш Микитка росте зі своїм ім’ям, а коли підросте, я постараюся йому все пояснити. Адже ім’ям не вимірюється любов рідних людей, і дуже сподіваюся, що в майбутньому він зрозуміє мій вчинок.
Найголовніше це те, що ми щасливі всі разом: двоє батьків та маленький братик із сестрою. так, у нас з Богданом народолася рік тому дівчинка Меланка. І, якщо чесно, я впевнена, що з мене досить цих двох діток, яких я дуже люблю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
