— У мої сорок років пізно ставати мамою, а тобі — бабусею, тому просто викинь ці думки з голови, — відрізала Марія, моя дочка, під час нашої останньої розмови. Але я таки не здалася і доля віддячила мені найдорожчим “статусом” у світі.
Чому Антоніна почала майструвати дерев’яні іграшки, вона й сама не змогла б пояснити. Її життя протікало тихо й розмірено, але в глибині душі завжди жила мрія про велику родину. Доньці Марії вже виповнилося сорок років. Кілька років тому вона пережила важку втрату, коли її першого чоловіка не стало. Минуло чимало часу, поки вона зважилася на нові стосунки, але її нинішній обранець, молодший за неї на кілька років, постійно повторював, що поспішати з дітьми не варто.
Син Василь давно поїхав за кордон. Він будував кар’єру, облаштовував побут і все рідше згадував про батьківську хату. Племінники теж роз’їхалися хто куди. У великому домі Антоніни та її чоловіка Василя панувала тиша, яка іноді здавалася аж занадто гучною.
Одного разу, проходячи повз старий столярний цех, Антоніна відчула запах свіжої стружки. Це нагадало їй дитинство, коли батько майстрував для неї маленькі дзиґи та коників. Вона зайшла всередину, купила кілька брусків м’якої липи та набір маленьких різців. Спочатку думала, що просто зробить кілька декоративних фігурок для полиці, але руки самі почали вирізати щось зовсім інше.
До вечора на столі стояла перша дерев’яна конячка — крихітна, гладенька, пахнуча лісом. Матеріалу залишалося ще багато. Наступного дня Антоніна змайструвала маленький візок, потім крихітне ліжечко та набір дерев’яних кубиків з викарбуваними літерами. Коли набір був готовий, вона ретельно відшліфувала кожну деталь і покрила їх натуральним воском, щоб вони були безпечними для малечі.
Розглядаючи ці іграшки, Антоніна важко зітхнула.
— Отак і пройде життя, а я навіть не побачу, як онуки граються цими забавками.
Але раптом їй у голову прийшла світла думка. Якщо в її домі немає дітей, то вони є десь зовсім поруч, і, можливо, саме зараз їм не вистачає тепла та уваги. Вона відкрила старий довідник, знайшла адресу місцевого центру допомоги дітям і почала готуватися.
Через тиждень у неї була ціла коробка дивовижних речей: дерев’яні машинки, лялькові меблі, свищики у формі пташок. Антоніна вдягла свою найкращу хустку і вирушила за вказаною адресою.
У центрі її зустріли стримано. Співробітниця, перевіряючи іграшки, сказала прямо.
— Вибачте, але нам зараз більше потрібні засоби гігієни та тепле взуття. Іграшки — це добре, але дітям треба щось практичне.
Антоніна відчула, як на очі нагортаються сльози. Вона тримала свою коробку і не знала, що робити далі.
— Ну добре, залиште їх тут, ми передамо в ігрову кімнату, — змилувалася жінка. — Хочете подивитися, як малеча проводить час?
Антоніна зайшла до великої зали. Там було багато дітей. Вона сіла на край лави і почала спостерігати. Потім дістала з коробки дерев’яного коника і простягнула хлопчику, який сидів осторонь. Малюк взяв іграшку, притиснув до себе і вперше за весь час усміхнувся.
Коли вона повернулася додому, Василь зустрів її на порозі.
— Там сказали, що краще приносити взуття та підгузки, — тихо промовила Антоніна.
— Ну то що ж, — спокійно відповів чоловік. — Завтра поїдемо в магазин і все купимо. А зараз давай вечеряти.
— Нам ніколи не дозволять взяти дитину, Василю. Ми вже не молоді, мені за шістдесят, і тобі теж, — сумно додала вона.
— Може, й так, — відгукнувся Василь. — Але ж спілкуватися нам ніхто не заборонить. Будемо возити їм гостинці, іграшки твої дерев’яні. Вони ж такі гарні, справжні.
— Там є двоє малят, — задумливо сказала Антоніна. — Брат і сестричка, зовсім маленькі, років по два. Вони такі схожі між собою, біляві. Я дала їм фігурки зайчиків, так вони з ними і заснули вдень.
— Сходимо разом наступного разу, — пообіцяв Василь.
Так і сталося. Протягом кількох місяців вони стали частими гостями в тому закладі. Антоніна майструвала нові іграшки, а Василь допомагав лагодити меблі в ігровій кімнаті. Малюки, Петрик і Ганнуся, вже здалеку впізнавали їх і бігли назустріч, вигукуючи щось радісне. Антоніна відчувала, як її серце наповнюється сенсом.
Але одного дня, коли вони привезли нову порцію дерев’яних забавок, дітей у залі не виявилося.
— Їх усиновили, — повідомила вихователька з усмішкою. — Причому обох одразу. Це така рідкість. Нові батьки побачили, як вони граються вашими іграшками, і сказали, що це знак. Оформили все дуже швидко.
Антоніна відчула водночас і радість, і пустку.
— Чого ти, стара, засмутилася? — лагідно обійняв її Василь. — Це ж щастя. Тепер у них буде справжній дім.
Того ж вечора пролунав телефонний дзвінок від доньки.
— Мамо, тату, ви можете терміново приїхати до мене? — голос Марії тремтів.
— Що сталося? Тобі погано? — стривожилася Антоніна.
— Ні, просто приїжджайте. У нас тут невелика перестановка, треба допомогти з важкими речами. Тільки не дзвоніть у двері, відкривайте своїм ключем, бо в нас зараз тихо.
Василь завів старий автомобіль, і вони вирушили в дорогу. У квартирі доньки було незвично світло і пахло свіжою випічкою.
— Мийте руки і заходьте у вітальню, — почувся голос Марії з кухні.
Вони зайшли в кімнату і завмерли. Біля вікна стояв зять Андрій. На його руках сиділи двоє білявих малюків. У руках хлопчика була та сама дерев’яна конячка, а дівчинка тримала дерев’яного зайчика, якого Антоніна зробила місяць тому.
— Ну ось, — посміхнувся Андрій. — Тепер ви офіційно бабуся та дідусь. Ми довго мовчали, бо не знали, чи все вийде з документами. Але коли Марія побачила цих дітей у центрі і дізналася, що вони люблять ваші іграшки, ми зрозуміли, що це наша родина.
Марія вибігла з кухні, очі її сяяли від щастя.
— Мамо, це Петрик і Ганнуся. Ви ж їх уже знаєте, чи не так?
Діти, побачивши знайомі обличчя, потягнулися рученятами до Антоніни.
— Баба! Баба! — весело закричали вони.
Антоніна притиснула їх до себе, не стримуючи сліз радості. Вона цілувала їхні маківки і все не могла повірити, що її мрія нарешті здійснилася.
Василь підійшов до них, погладив Ганнусю по голові і хитро подивився на дружину.
— Ну що, Антоніно, тепер нам треба більше дерева. Конячок уже замало, пора майструвати справжню велику гойдалку в садку.
Життя, яке ще вчора здавалося тихим і порожнім, раптом заграло новими фарбами. У будинку тепер завжди було чути дитячий сміх, а на полицях з’являлося все більше дерев’яних іграшок, кожна з яких була зроблена з безмежною любов’ю.
Як ви вважаєте, чи існують у житті випадкові зустрічі, чи все ж таки доля веде нас до тих, хто нам справді потрібен? Якщо ця історія торкнулася вашого серця, поставте свою вподобайку та напишіть у коментарях, що ви про це думаєте, для нас це дуже важливо.
