fbpx
життєві історії
У моїх мріях, поруч зі мною троє синів – найкрасивіші, найкращі. Але, привітання від своїх колег та учнів слухала одна. Сини не приїхали. Мені було сумно, а я з усмішкою на обличчі виправдовувала їх

У нас у школі була традиція-вітати тих, кому виповнилося п’ятдесят років. Ювіляр сидить на сцені зі своїми близькими і поважно слухає промови та отримує подарунки.

У моїх мріях, поруч зі мною троє синів – найкрасивіші, найкращі. Але. Привітання від своїх колег та учнів слухала одна. Сини не приїхали. Мені було сумно, а я з усмішкою на обличчі виправдовувала їх.

Потім чаювання з тортами, що пекла всю ніч. Потай, ковтаючи сльози разом із тортом і цукерками робила щасливе обличчя.

До дому мене проводили сусіди-колеги, учні несли букети. Коли двері квартири зачинилися – почала плакати, ну чому мрії не справджуються?! Хіба я так багато хочу?

Прокинулася від того, що хтось стукав у вікно; під вікном стояв мій старший син Андрійко, з величезним букетом і великою коробкою. Коли він зайшов у будинок, сльози радості не зупинились.

Виявляється, він був у Києві, через негоду рейс затримали на п’ять годин. Як він хотів встигнути привітати за традицією у школі.

Сьогодні знову летить назад, прилітав спеціально на мій ювілей. Три години минули як мить.

Після обіду приїхав середній син з дружиною, звичайно, купівля автомобіля-важливіша подія, ніж мій день народження. У цій сім’ї все вирішує дружина, куди йти, коли йти.

Кажуть, онука дуже схожа на мене. Жаль рідко бачимося. Увечері прийшов молодший, теж поважна причина – у онука змагання у районі.

Другий вечір слухала добрі промови від найближчих та коханих. Після п’ятдесяти років з’явилася мудрість приймати всіх, які вони є зі щирою любов’ю, без образ, без докорів. Кожен має своє життя, з вирішенням завдань на кожен день.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua