У моїй голові крутилося одне: як достукатись до людини, яка схожа на гарний, але наглухо зачинений будинок? Я й гадки не мала, що відповідь з’явиться після однієї невдалої різдвяної страви, і ця маленька кулінарна буря обернеться тріщиною, через яку ми нарешті побачимо одна одну по-справжньому.
Різдво наближалося, і всі родичі наполягали, що цього року кутю має варити я. Дмитро лише підморгнув:
– Ти ж у нас кулінар-експериментатор, покажи клас.
– А твоя мама не проти? – пробую жартувати, але самоіронія скрегоче, мов ложка об дно порожньої миски.
– У мами свої традиції, але вона не кусатиметься, – заспокоює Дмитро.
Ці слова гріють рівно до суботи, коли я з’являюся на кухні свекрухи з пакетом продуктів. Галина, у бездоганному фартуху, зупиняє мене поглядом:
– Кутя – то святе. Чи знаєш ти, Віро, що зерно треба замочувати дванадцять годин?
– Знаю, – відповідаю й піднімаю банку з уже намоченою пшеницею. – Думала трохи полегшити собі життя.
– Життя рідко дозволяє скорочення, – тихо каже вона й відступає до плити.
Я зрозуміла: іспит почався.
Дмитро тим часом виніс на подвір’я ялинку, щоб підрізати стовбур. Шум ножівки розрізав тишу, мов нерівний пульс. Я ж, стоячи над каструлею, відчувала, що мої експерименти зі смаком-на-око сьогодні недоречні. Вівсянка в дитинстві рятувала мене від будь-яких стресів, та свекрусі точно не запропонуєш замінити історію предків на теплі спогади з пансіону.
Коли пшениця нарешті закипіла, я побачила, що маку в домі обмаль.
– Дмитре! – гукаю у вікно. – У вашій коморі лишилось півбаночки маку. Може, магазин?
Замість чоловіка відповідає Галина:
– У нас усе розраховано. Маку вистачить. Головне – не економити горіхи.
– Але в рецепті…
– У кожної родини свій рецепт, – різко, хоч і стиха.
Заціпеніла, думаю: якщо й цього разу закінчиться ввічливими «дякую» без жодного тепла, я не витримаю. Несподівано Галина повертається до мене:
– Привезла новий мед?
– Так, із пасіки дядька з Яремчі.
– Смачний буде. Я додам.
Вона бере банку й зауважує:
– Зліплю вареники з маком, щоб мак не пропав.
– Давайте разом, – вихоплюється в мене. – Я тіста не боюсь.
Галина киває. Уперше – без стриманої усмішки, а чесно і навіть із ледь помітним полегшенням.
Ми змішуємо борошно, сіль, яйце, воду. Тісто прохолодне й пружне, у ньому – стільки ж нервів, скільки у наших розмовах. Галина крутить качалку й раптом питає:
– У твоєї мами теж були свої кулінарні правила?
– Були, але ми домовлялись. Вона казала: головне – готувати з думкою про того, хто це з’їсть.
– Гарна думка, – стиха хитає головою свекруха. – Мене вчили, що треба готувати так, аби сусіди позаздрили.
– А ви заздрили кимось? – виривається в мене, й одразу шкодую: чи не занадто прямолінійно?
– Звісно, – відповідає вона й усміхається першою. – Молодшій сестрі. Вона мала легкий характер, їй світ завжди світився сонцем, а я всіх «правильна» та «серйозна». Так і звикла: мене люблять за те, що роблю добре, а не за те, ким є.
Я впускаю ложку з начинкою.
– Тому ви й тримаєте дистанцію? – питаю обережно.
– Мабуть, – зітхає. – Не хотіла б додати комусь клопоту своїми емоціями. Здавалася собі непотрібно зайвою у чужих почуттях.
– А я думала, що це я – зайва… – проскакує крізь губи.
Німа пауза. Потім ми синхронно сміємося – коротко, ніби соромлячись сміху. І тісто, здається, стає слухнянішим.
– Дивися, – показую Галині, – тут варто щіпнути тісто трохи міцніше, аби начинка не вилізла в окропі.
– А я так завжди робила, – звично відповідає вона.
– Чудово, – кажу й натискаю пальцем її вареник. – Але тепер удвічі сильніше.
– Чому?
– Бо мої вареники любить Дмитро: «Отакі пухкі», – показую, а Галина повторює рух, ширше усміхаючись.
– Знаєш, – тихо промовляє вона, – ніколи ще ми з тобою не працювали пліч-о-пліч. Легко на душі.
– Я теж так відчуваю, – зізнаюся.
Від плити піднімається пара. Ми закидаємо першу партію вареників, і Галина несподівано бере мене за лікоть:
– Віро… коли я мовчу – це не значить, що мені байдуже. Я просто не вмію говорити легкими словами.
– А я не вмію довго чекати. От і все, – усміхаюсь. – Тому, мабуть, ти й Дмитра відпускаєш на риболовлю частіше, ніж мені хотілося б.
– Щоб він був щасливий, – каже вона. – Щасливий чоловік щедріший на любов.
– Тоді, може, й ми навчимося бути щедрими одна для одної? – натякаю.
Галина вдихає аромат вареників:
– А з чого б ти почала?
– З десерту. Коли кутя, вареники й узвар з’їдені, залишитись удвох із чаєм і медом. Просто побалакати про дрібниці.
– Домовилися, – каже вона й додає по краплі мого карпатського меду в чашки.
Пізніше за столом Дмитро піднімає келих з узваром:
– За жінок, що творять кулінарні дива. Особливо, коли працюють у тандемі.
– За тандем, – підтверджую.
– Знаєш, мамо, – продовжує він, – ці вареники краще за твої класичні. І краще за Вірині фантазії, коли вона додає до всього кмин.
– Бо це наші вареники, – поправляє його Галина.
Я чую, як усі за столом завмирають: цього слова «наші» не було в нашому словнику. Серце трішки підстрибує, ніби вперше торкнулося теплої землі після довгої зими.
– Наші, – повторюю тихо.
Вночі, коли гості роз’їхались, ми з Дмитром миємо посуд. Він поглядає на мене лукаво:
– Здається, мама сьогодні розквітла.
– А я вперше не відчувала себе гостею. Хіба не диво?
– Диво у варениках? – сміється він.
– Диво в тому, що людина може змінитися, щойно ти даси їй шанс бути собою, а не ідеальним портретом.
Дмитро витирає тарілку:
– Мені подобається ця твоя філософія. Але пам’ятай: тандем має два крила. Мамині правила й твої експерименти здатні літати тільки разом.
– Справедливо, – погоджуюсь.
Я виходжу на ґанок. Ніч тиха, у вікні свекрухи горить лампадка, тінь Галини рухається вглиб кімнати. Я знаю, що завтра вона знову буде стриманою. Але між нами вже є тайна мова: пахощі маку, смак меду й щіпка спільної усмішки.
Час сплив, кутя роздала свої солодкі аромати, а в душі проросли нові паростки. Чи вистачить нам тепер мудрості поливати їх щодня? Як ви гадаєте, друзі: що потрібно, аби між «ввічливо» й «по-справжньому» виросла довіра? Чи можна зруйнувати кригу у стосунках однією спільною справою, чи ж потрібні роки маленьких жестів? Поділіться, бо, можливо, саме ваш досвід підкаже мені, як берегти сьогоднішнє тепло.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
