У минулі вихідні ми з чоловіком відзначали 30 років спільного життя і зібрали повний будинок гостей, щоб розділити з друзями та близькими свою радісну подію. Замовили доставку смачних закусок і страв, сама я нарізала фрукти і спекла своїх фірмових булочок на десерт.
Звичайно, на нас знову всі накинулися з розпитуваннями – чому ж ми так цього й не зробили, не стали нормальними людьми?
Тут я вже не витримала і нарешті все всім пояснила.
Просто у якусь мить чоловіки за святковим столом почали обговорювати політику та інші специфічні теми, тож жінки перейшли чаювати у вітальню і завели розмову про своє. Коли ж дійшло до обговорення повсякденних сімейних проблем, усі знову згадали про мене і причину, через яку ми, власне, всі й зібралися.
– Оленко, а ви з Тарасом вже цілих 30 років живете тільки вдвох. Невже за весь цей час вам жодного разу не хотілося стати батьками, народити своїх діточок? Як вам вдалося створити такий міцний та надійний шлюб без дітей? – розпитували мене подруги, їхні дочки та племінниці.
Я ненадовго поринула у спогади, а потім розповіла гостям свою історію – щоб закрити це питання й більше нічого нікому не пояснювати.
Вперше думка про те, що я не хочу мати дітей, прийшла до мене ще у віці дев’яти років, коли батько з матір’ю розлучилися. Ідучи з дому, мама пояснила мені, що вона дуже втомилася від заміжжя та материнства. Як зараз, пам’ятаю її слова про те, що їй нарешті хотілося б подбати про себе, а не про когось ще.
Звичайно, у тому віці я ще не могла зрозуміти її як жінку. Для мене це було справжньою зрадою. Але коли мені виповнилося 20, я нарешті змогла позбавитися образи на маму і прийняти її вибір. Більше того, слова матері змусили мене задуматися про те, чи готова я присвятити все своє життя вихованню дітей та сімейним турботам.
І очевидно, що відповідь на це питання була негативною. Я не була впевнена, що зможу витримати тягар такої великої відповідальності.
Отже, коли ми з Тарасом тільки почали зустрічатися, я чесно йому в цьому зізналася. Він сказав, що це не має жодного значення і додав, що прийме будь-яке моє рішення, бо не уявляє свого життя без мене. Напевно, саме тому наші стосунки стали такими міцними.
Відносно недавно, перед цією річницею, я запитала чоловіка про те, чи не шкодує він про ухвалене в молодості рішення. І він відповів, що ні крапельки не шкодує, адже радий був усе своє кохання подарувати лише мені.
Зараз нам з чоловіком давно вже за 50, але ми досі почуваємося молодими та вільними. У нас є можливість насолоджуватися кожною миттю життя і при цьому не замислюватися про те, що ми чинимо егоїстично.
Я дуже щаслива, що зустріла такого чоловіка, як мій Тарас. А ще я дуже вдячна матері за те, що своїм прикладом вона допомогла зрозуміти, яке життя мені хотілося б прожити.
Ось так, а всім бажаю миру та простого людського щастя – такого, як потрібно саме вам.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.