У моєї сусідки Софії Романівни великі претензії до дорослої доньки Надії. Само по собі це напевно, не дивно: адже рідко який художник задоволений своїм твором, правда? Особливо коли картина вже вийшла в світ і виправляти в ній щось вже пізно.
Причому, всі огріхи чомусь стають видно явно і безперечно саме тоді, коли вже нічого не виправиш: тут треба було звернути увагу, там зробити трохи не так, тут підчистити, якби помітити вчасно.
Ех, та що там говорити…
У Надії своя сім’я, п’ятирічний син, але Софія Романівна не може позбутися відчуття, що дитина обтяжує Надю. Надія не працює, але раз у раз норовить прилаштувати сина «відпочити». Причому, суне дитину кому завгодно, лише б погодилися – мамі, свекрусі, подрузі, сусідкам…
– Ну от чого тобі відпочивати? – бурчить Софія Романівна. – Квартира упорядкована, прибирання мінімум вже, дитина велика, п’ять років. Від чого можна втомитися? На тобі орати треба! Ти працювати взагалі збираєшся колись?
– Мамо, це наша справа! – відмахується дочка. – Ми з чоловіком вирішили, що я буду сидіти вдома… Ти краще скажи – візьмеш Андрійка ввечері або мені зі свекрухою домовлятися?
Надіної свекрухи сімдесят шість, здоров’я у неї погане і по-хорошому, їй би не з онукою сидіти, а самій вже мати доглядальницю. Нагляд свекрухи полягає в тому, що бабуся лежить на дивані, а внук дивиться мультики на планшеті.
По всій квартирі у свекрухи розкладені ліки – ну літня людина, її не переробити. Хіба мало, що дитині прийде в голову? Софію Романівну, наприклад, це дуже напружує, особливо, коли внук був трохи молодша – але Надію чомусь не турбує. Нічого ж не сталося за п’ять років, значить все буде нормально.
– Я тебе просила посидіти, ти не змогла! – каже Надія матері. – А мені треба було у справах. Тому я Андрійка відвезла до тієї бабусі, що в цьому такого?
– Не соромно тобі? – зітхає мати. – Людина ледве ходить, а ти їй дитину сунеш… За якими такими справами ти їздила, може скажеш?
– А ось це вже моя справа! – зарозуміло відповідає Надія. – Не твоє! Ти завтра вдома після обіду? Андрійко, між іншим, хоче до тебе в гості!
Внук дійсно із задоволенням ходить до бабусі, біжить бігом, не хоче йти – це й не дивно, зріс на її руках. Софія Романівна дуже любить внука, але все ж вважає, що дитина повинна більшу частину часу проводити з батьками.
Знати друзів сім’ї, проводити з ними дозвілля, більше спілкуватися. Але Надія вважає, що «з дитиною це не відпочинок». Чоловік її, Андрійка батько, сина бачить взагалі по великих святах і абсолютно не знає, як і про що з ним можна спілкуватися.
Ну от якось так склалося – відразу після народження огородили його від усіх турбот і він до цього часу упевнений, що син у нього немовля, який тільки і може – агукать. Ось підросте – можна буде з ним дружити, брати з собою на пікніки і в гості, а поки дитині краще з бабусею…
А недавно Надія обрадувала маму – після літньої відпустки вони з чоловіком будуть планувати другу дитину.
– Навіщо! – не змогла втриматися Софія Романівна. – Вам одна-то не потрібна! Не вигадуй! І на мене не розраховуй, з двома я сидіти не буду!
– Ой, та подумаєш, ну і не треба! – тут же образився дочка. – Це взагалі не твоя справа, скільки мені дітей мати! Я думала, тобі спілкування з онуком в радість! А раз так, можу не приводити! І не побачиш. І малюка лице і тобі не покажу!
Але вже через два дні після розмови пролунав дзвінок:
– Мам, ми в п’ятницю в гості їдемо! За місто. Я думала Андрійка з собою взяти, але їй там не місце. Дітей там не буде, всі дорослі, все вип’ють, будинок великий – загалом, нічого їй там робити. Ти зможеш посидіти? У неділю до вечора ми приїдемо і заберемо…
– Ти хоч одні вихідні в місяць відпочити мені даси? – зітхнула Софія Романівна.
– Ой, та відпочивай, подумаєш! Я тоді Оленку попрошу!
І Софія Романівна в роздраю – ну хіба справа, що дитина буде у чужих людей. Що там за Оленка? Які у цій Оленки умови, з ким вона живе? Чи знає вона, що у хлопчика алергія на мед і мандарини, де і як там її покладуть спати, чим нагодують – мати всі ці питання чомусь зовсім не хвилюють…
– Вези до мене, добре вже! – дзвонить Софія Романівна дочки. – В останній раз!
Але яке там в останній раз, ага…
Кинути дочку напризволяще – шкода внука, до неї бабуся дуже прив’язалася. Прикро за дитину, яку будуть підкидати чужим людям, як неприємний сюрприз. А тут ще й другий буде, виявляється…
Як себе вести? Чи можна якось впливати на недолугу доньку? Адже перед тією ж свекрухою незручно, та й від людей соромно – всі все розуміють. Як бути?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
