Літо. Електричка прямувала з багатомільйонного міста заданим маршрутом.
У напівпорожньому вагоні електропоїзда чувся веселий сміх компанії немолодих жінок. Пенсіонерки голосно розмовляли, жартували і сміялися, привертаючи увагу пасажирів.
Зупинка. Увійшли у вагон кілька пасажирів. Вони одразу звернули увагу на веселу та галасливу компанію.
– Ой, Люсю, це ти? – запитала одна з жінок, що увійшли у вагон. – Я тебе сто років не бачила.
– Привіт, Оленко. Так, це я. Точно, років п’ятнадцять не бачилися. Ми й не змінилися, всі такі ж молоді та веселі. Присідай до нашої компанії, – відповіла найвеселіша жінка з компанії.
– Що святкуєте? Всі веселі та щасливі. Оленко, представ своїх подруг, чи сусідок?
– Це мої подруги, ми їдемо на мою дачу. Там продовжимо свято, та й зберемо врожай. Ліда, Іра, Соня.
– А що за свято? – ще раз перепитала Олена.
– Велике свято. Сьогодні дев’ять днів, як провела в останню дорогу свого законного чоловіка – моє головне розчарування, – з гордістю вимовила Людмила.
– Ну, про мпочилих чи добре, чи ніяк, кажуть. Ти що, тепер вдова?
– Мене це не стосується. Він за прожиті роки так мені здоров’я помотав, що я й у день прощання співала від щастя, що це нарешті закінчилося.
– Якщо він такий поганий, то навіщо разом жили всі ці роки? Розлучилися б і роз’їхалися в різні боки.
– Тобі добре говорити – ти нічого не знаєш. Зараз я розповім тобі. Дівчатка, давайте по ковточку «чаю» з термоса, і їжте: беріть помідори, огірочки, пиріжки з капустою. Нехай ще сто років він там на пательні підсмажується, – сказала Люся, ковтнувши з термоса гарячу рідину, і занюхала свіжим огірком. – Беріть термос всі по черзі, не соромтеся.
— Може, Людо, досить? – намагалася заспокоїти жінку нова пасажирка.
– Ось розповідаю: заміж вийшла в двадцять п’ять, разом працювали на заводі. Діти пішли один за одним – троє в мене вже дорослі. Потім двокімнатну квартирку покращеного планування від заводу дали в новому мікрорайоні міста. Діти виросли та розлетілися в різні боки. Ось тут і почалося: після роботи став мій чоловік приходити дуже “веселий”, і так щодня. Мене виховував. Зарплату став всю спускати з дружками та ночами додому з’являтися. Коли я на дачі ночувала, то й додому водив товаришів.
Прийду додому, а в квартирі – смітник, мужики все забруднюють, до туалету не добігали. Це так я коротко розповідаю тобі. Хотіла йому на двері вказати, але він говорив, що моя квартира теж, я нікуди не піду. Приїжджали діти, розмовляли з батьком, але вистачало його обіцянок на тиждень, а потім знову – посиденьки, бруд та сморід у квартирі. З роботи звільнили, до пенсії недоопрацював. Перетворився на безхатька: почав збирати на смітниках пляшки та інші речі і все це міняв на кохані напої. Додому неможливо зайти було, такий неприємний запах стояв у квартирі. Сусіди сходовим майданчиком стали нарікати, що з квартири цей запах іде в під’їзд.
Я намагалася вдома менше бувати. На двох роботах працювала: вдень на заводі, а вночі дитячий садок охороняла. Він з дому речі став продавати та гроші на свої потреби використовувати.
– Давайте ще «чаю», – запропонувала подруга оповідачки.
– Давайте самі, я далі розповідатиму. Я на свою кімнату замок повісила. Що йому замок – зламав і все. Заяву писала, а що толку? «Він не бешкетує, розлучайтеся, квартиру міняйте і роз’їжджайтеся», – такою була відповідь правоохоронців.
— Але ж він не все життя такий був, коли діти були маленькі, він же працював? – Запитала Олена.
– Тоді по жінках бігав. Скільки я його з на гарячому ловила! Ось і все кохання. Чи любив він мене? Не знаю, так за всі роки й не сказав. А куди підеш із трьома дітьми?
– Що, і нічого доброго не було в житті? – допитувалася знайома, жуючи пиріжок з капустою.
– У пам’яті нічого не залишилося… Як оце провела його, так я таку душу полегшила, така радість на мене накотила. Двері за швидкою зачинилися, я ввімкнула музику і давай речі викидати у вікно – добре, що квартира на другому поверсі, – і шпалери обдирати, пісні веселі співати.
За тиждень, спасибі подруги допомогли, з смітника знову квартиру пристойну зробили, такий ремонт провернули! А ти говориш. Я вже дев’ять днів пісні співаю та святкую свою свободу.
– Ну, Люсю, і повідала ти свою історію життя. Невже не вибачила вже чоловіка?
– Поки не пробачила, довго пам’ятатиму його викрутаси та своє зіпсоване життя. Може, минуть роки, тоді вибачу його.
– Прощавай, Люсю. Щасливо доїхати до дачі. Моя зупинка зараз. Здоров’я та щастя тобі, – сказала Олена.
Автор – Катерина Іванова
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
