– У нас із сином є певні традиції, — почала я, обираючи слова. — Моя родина завжди дуже серйозно ставилася до збереження гармонії в шлюбі. Тому в нас є проста умова. — Умова? — перепитала Галина Олександрівна, злегка нахилившись уперед. — Так. Я відпишу Богдану трикімнатну квартиру одразу після весілля

Ну, от знову чергова наречена пішла від мого сина через мене і цю умову.

Прозустрічався Богданчик з цією Веронікою десь півроку, вже вони збиралися одружитися, а я подарувати їм свою трикімнатну квартиру майже в центрі Києва.

Тільки я познайомилася з її батьками, моїми майбутніми сватами, і озвучила свою умову, так вона, як і попередні, втекла від мого сина.

А справа ось у чому: квартира трикімнатна, і я живу недалеко, у сусідньому домі. Умови прості: щоб дружина мого сина спала в окремій кімнаті. Ну не повинен син бачити дружину негарну, заспану, без макіяжу, втомлену, з неприємним настроєм.

Ця традиція зберігається в нашій родині поколіннями, і я відчуваю обов’язок передати її далі.

Син погоджується, але дівчата — ні. І ось, минулої суботи ми пішли знайомитися з батьками Вероніки. Мій син уже натякав, що її родина досить сучасна, але я була певна, що це дрібниця. Ну хіба не зрозуміло, що квартира в центрі міста — це щастя?

Ми сиділи за великим дубовим столом на дачі батьків Вероніки. Її батько, Володимир Миколайович, налив мені домашнього червоного, а її мати, Галина Олександрівна, підсипала ще грибів у мою тарілку. Я вдячно посміхнулася.

— Ну що ж, будемо знайомитися ближче, — усміхнулася Галина. — Ми раді, що у нашої доньки такий чудовий хлопець.

— І ми дуже раді, що Богдан знайшов таку гарну дівчину, — відповіла я.

Вероніка ніяково опустила очі, а Богдан спробував змінити тему. Але я вирішила діяти прямо.

— До речі, поки ми всі тут, хотіла б сказати важливу річ.

— Щось серйозне? — спитав Володимир Миколайович, піднімаючи брови.

— У нас із сином є певні традиції, — почала я, обираючи слова. — Моя родина завжди дуже серйозно ставилася до збереження гармонії в шлюбі. Тому в нас є проста умова.

— Умова? — перепитала Галина Олександрівна, злегка нахилившись уперед.

— Так. Я відпишу Богдану трикімнатну квартиру одразу після весілля. Але єдине прохання: Вероніка спатиме в окремій кімнаті.

За столом повисла тиша. Всі зупинилися, навіть Вероніка застигла з виделкою в руці.

— В окремій кімнаті? — перепитав Володимир Миколайович, намагаючись зрозуміти.

— Звісно! — я кивнула, відчуваючи себе абсолютно впевнено. — Це дозволяє зберігати загадковість у стосунках.

— Ви жартуєте? — тихо спитала Галина Олександрівна.

— Анітрохи, — я відповіла, зберігаючи спокій.

Вероніка глибоко зітхнула й поклала виделку на стіл.

— Богдане, ти теж так думаєш? — вона подивилася на мого сина.

Богдан опустив голову й мовчав. Це мене трохи зачепило, але я вирішила взяти ініціативу на себе.

— Вероніко, це не так складно, як здається. Подумайте: у вас у кожного буде власна кімната, простір для себе, свобода.

— Але ж це не нормально! — різко відповіла вона. — Я не хочу спати окремо від свого чоловіка!

Її батьки промовчали, але їхні погляди казали все.

— Мам, я думаю, треба зупинитися, — тихо сказав Богдан.

Я лише видихнула й відклала серветку.

— Гаразд. Я бачу, це питання для вас важке. Але Богдан ще знайде ту, яка прийме наші традиції.

Вероніка різко піднялася зі стільця й пішла з кімнати, залишивши нас із сином та її батьками в незручній тиші.

Минув тиждень. Богдан прийшов додому із засмученим виглядом.

— Вона пішла, мамо. Вже остаточно.

Я лише зітхнула.

— Не засмучуйся, Богданчику. Її просто не влаштовували наші умови. Ти знайдеш свою дівчину, яка все зрозуміє. У тебе все ще попереду.

Він нічого не відповів і вийшов у коридор. А я лишилася одна, відчуваючи, що зробила все правильно. Традиції дорожчі за швидкоплинні стосунки.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page