Ну, от знову чергова наречена пішла від мого сина через мене і цю умову.
Прозустрічався Богданчик з цією Веронікою десь півроку, вже вони збиралися одружитися, а я подарувати їм свою трикімнатну квартиру майже в центрі Києва.
Тільки я познайомилася з її батьками, моїми майбутніми сватами, і озвучила свою умову, так вона, як і попередні, втекла від мого сина.
А справа ось у чому: квартира трикімнатна, і я живу недалеко, у сусідньому домі. Умови прості: щоб дружина мого сина спала в окремій кімнаті. Ну не повинен син бачити дружину негарну, заспану, без макіяжу, втомлену, з неприємним настроєм.
Ця традиція зберігається в нашій родині поколіннями, і я відчуваю обов’язок передати її далі.
Син погоджується, але дівчата — ні. І ось, минулої суботи ми пішли знайомитися з батьками Вероніки. Мій син уже натякав, що її родина досить сучасна, але я була певна, що це дрібниця. Ну хіба не зрозуміло, що квартира в центрі міста — це щастя?
Ми сиділи за великим дубовим столом на дачі батьків Вероніки. Її батько, Володимир Миколайович, налив мені домашнього червоного, а її мати, Галина Олександрівна, підсипала ще грибів у мою тарілку. Я вдячно посміхнулася.
— Ну що ж, будемо знайомитися ближче, — усміхнулася Галина. — Ми раді, що у нашої доньки такий чудовий хлопець.
— І ми дуже раді, що Богдан знайшов таку гарну дівчину, — відповіла я.
Вероніка ніяково опустила очі, а Богдан спробував змінити тему. Але я вирішила діяти прямо.
— До речі, поки ми всі тут, хотіла б сказати важливу річ.
— Щось серйозне? — спитав Володимир Миколайович, піднімаючи брови.
— У нас із сином є певні традиції, — почала я, обираючи слова. — Моя родина завжди дуже серйозно ставилася до збереження гармонії в шлюбі. Тому в нас є проста умова.
— Умова? — перепитала Галина Олександрівна, злегка нахилившись уперед.
— Так. Я відпишу Богдану трикімнатну квартиру одразу після весілля. Але єдине прохання: Вероніка спатиме в окремій кімнаті.
За столом повисла тиша. Всі зупинилися, навіть Вероніка застигла з виделкою в руці.
— В окремій кімнаті? — перепитав Володимир Миколайович, намагаючись зрозуміти.
— Звісно! — я кивнула, відчуваючи себе абсолютно впевнено. — Це дозволяє зберігати загадковість у стосунках.
— Ви жартуєте? — тихо спитала Галина Олександрівна.
— Анітрохи, — я відповіла, зберігаючи спокій.
Вероніка глибоко зітхнула й поклала виделку на стіл.
— Богдане, ти теж так думаєш? — вона подивилася на мого сина.
Богдан опустив голову й мовчав. Це мене трохи зачепило, але я вирішила взяти ініціативу на себе.
— Вероніко, це не так складно, як здається. Подумайте: у вас у кожного буде власна кімната, простір для себе, свобода.
— Але ж це не нормально! — різко відповіла вона. — Я не хочу спати окремо від свого чоловіка!
Її батьки промовчали, але їхні погляди казали все.
— Мам, я думаю, треба зупинитися, — тихо сказав Богдан.
Я лише видихнула й відклала серветку.
— Гаразд. Я бачу, це питання для вас важке. Але Богдан ще знайде ту, яка прийме наші традиції.
Вероніка різко піднялася зі стільця й пішла з кімнати, залишивши нас із сином та її батьками в незручній тиші.
Минув тиждень. Богдан прийшов додому із засмученим виглядом.
— Вона пішла, мамо. Вже остаточно.
Я лише зітхнула.
— Не засмучуйся, Богданчику. Її просто не влаштовували наші умови. Ти знайдеш свою дівчину, яка все зрозуміє. У тебе все ще попереду.
Він нічого не відповів і вийшов у коридор. А я лишилася одна, відчуваючи, що зробила все правильно. Традиції дорожчі за швидкоплинні стосунки.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.