Мені 30 років, Роман на 7 років старший, разом ми чотири роки. Я завжди почувала себе з ним, як за кам’яною стіною: розумний, веселий, добрий, дбайливий. Коли я виходила заміж, навіть ні на мить не замислювалася, чи правильно я роблю. Впевненість була стовідсоткова на інтуїтивному рівні. Я бачила перед собою дорослу і мудру людину, яка має за плечима великий життєвий досвід.
Всі роки були любов, довіра, почуття, що ми одне ціле. Не пам’ятаю, щоб між нами виникало серйозне непорозуміння, всяке бувало, але чоловік завжди міг знайти компроміс, помиритися, навіть якщо я не права.
У нас народилося двоє діток-двійнят, донечок. Щастю не було меж. Я прокидалася і засинала з удячністю Богові за все. Цього літа нас з дітьми Роман відвіз до моїх батьків, вони мешкають далеченько, у райцентрі, мені потрібно було там вирішити одне юридичне питання, на яке знадобився не один місяць.
Коли я повернулася з дітками назад, одразу відчула, що щось змінилося. Відчуваю, що чоловік замкнувся у собі. Місяць я випитувала, і так, і так заведу розмову, але Роман постійно відповідає, що все нормально, труднощі на роботі, що все скоро буде добре. Я наче і вірю, але однаково не можу знайти собі місця.
І ось позавчора я не витримала і написала Роману, поки він був на роботі, кілька повідомлень, і несподівано змогла його розговорити. Виявляється, він не відчуває вже до мене того, що відчував раніше. Я не помічала нічого такого, коли ми повернулися: все було природно – обіймашки, радість від зустрічі і від життя, від того, що ми є одне у одного. Роман сказав, що намагався робити все, як завжди, бо хотів зберегти сім’ю, і сподівався, що коли я поїду і він скучить, почуття до мене спалахнуть знову, але цього не сталося.
Я зараз розгублена, мені дуже важко. Я така людина, що коли люблю, то всією душею. Відчуття, ніби щось у мені розтоптали. Солоні струмочки котяться з очей цілими днями та ночами. Роман за цей час став для мене рідним, я дуже люблю його. Але я вважаю, що, незважаючи на те, що є діти, треба вміти відпускати одне одного, люди мають право бути щасливими.
Вчора, коли чоловік прийшов з роботи, дуже міцно обійняв, притулив до себе, кажу, що хочу відпустити його, хочу поїхати, незважаючи на те, що знаю, що самій із двома дітками буде важко. Він сам мало не заплакав, пішов до іншої кімнати, потім прийшов і сказав, що не хоче нас відпускати, що хоче зберегти сім’ю, намагатиметься з усіх сил.
Попросив мене дати йому час усе виправити, що він хоче кохати мене, що в нього це залишилося, але десь глибоко. Сказав, що все буде добре, що ми будемо щасливі, як і раніше.
Допоможіть розібратися, будь ласка. Я не знаю поки, як поводитися з чоловіком, що робити? Грати, вдавати, одягати маску я не вмію. Я не можу зрозуміти чоловіка, як можна намагатися знову покохати? Через себе переступати? У мене склалося враження, що я не знаю Романа, про що він думає. Я хочу вірити в те, що він говорить, але мені тепер важко йому повірити. А рушити все раптово теж не хочеться, у першу чергу заради Марійчки й Соломійки. Та чи є у нас з Романом ще шанс на щастя як у пари?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
