В даний час багатодітні сім’ї – рідкість. Однак я походжу із того покоління, де мати брата або сестру – це подарунок. Але коли їх багато, важче знайти простір чи час для себе, або просто посидіти і поговорити з мамою наодинці.
Я все ще захоплювалася нею. Вона народжувала дванадцять разів, але найстарші близнюки пішли з життя, ще зовсім немовлятками. Я була третьою за рахунком дитиною. В результаті я ненароком стала мамою інших молодших братів і сестер. Весь свій вільний час я приділяла їм, так що про вищу освіту я й думки не мала.
Однак з раннього дитинства я піклувалася про молодших братів. Вони були і є частинкою мого життя. Мама дбала про домашнє господарство та город, і їй ставало все важче переносити кожну вагітність. Адже кожна дитина позбавляла її життєвих сил. Найскладніше мені було, коли я була підлітком, в цей час я хотіла бути такою, як усі мої подруги – незалежною. Ходити на дискотеки, зустрічатися з друзями, не тягнучи за собою купу молодших братів і сестер.
Я мовчки терпіла, нікому не говорила, що не хочу такого життя. Я лише раз пожалілась про це вчителю математики, який дивувався, чому я регулярно засинаю на уроці. У Петрика була температура, і я не хотіла обтяжувати маму, яка була перед самими пологами. “Дитина – це подарунок”, – повторила я, сподіваючись, що мої брати і сестри будуть вдячні за мою доброту. Я доглядала за дітьми як могла.
Через деякий час я почала працювати в кравецькій майстерні, приносила усі гроші в загальне господарство. “Можливо, вони колись виростуть”, – говорила я собі. “І коли вони стануть достатньо незалежними, щоб жити власним життям, я буду слідувати своїм мріям. Для них ніколи не пізно”.
У нас з мамою були дуже особливі стосунки. Здебільшого наше спілкування було обмежене переліком того, що потрібно зробити. Скільки разів я просто хотіла притиснутись до неї, але вона не звикла до фізичних проявів прихильності.
Одного разу мій батько не повернувся з роботи. Він був хорошим будівельником. Ніхто не розумів, як таке могло статися. Мама ходила без душі. Їй було лише сорок з лишнім років, але народження стількох дітей, дало про себе знати. Вона, на свій вік, виглядала дуже старою. А після того, що трапилось з батьком, на неї і взагалі важко було дивитися.
Вона не уявляла, як ми можемо з цим впоратися. Однак ми всі швидко зрозуміли, що нам потрібно підтримувати і доглядати один за одним. Старші діти ходили на роботу, кожен робив те, що міг. Перше Різдво після відходу батька було болісним. У нього завжди була посмішка на обличчі, і цього нам найбільше не вистачало. “Діти – це моє єдине багатство”, – говорив він щоразу, коли мати з занепокоєним виразом говорила йому, що чекає на іншу дитину.
З часом із будинку вилетіли молодші брати та сестри. Я теж вийшла заміж, але ми залишились у рідному селі. У нас з чоловіком було двоє хлопчиків. Я не хотіла більше дітей. У мене не було ні бажання, ні сміливості йти по стопах матері. Мама мене не звинувачувала. Після народження мого другого сина вона нарешті відкрилася мені через роки і сказала те, що я жодного разу від неї не чула.
– Катерино, я б не впоралась без тебе. Я знаю, що ти не мала дитинства через мене. Однак я не уявляю життя без жодного з вас. Я пишаюся тобою, мені також соромно за себе. Якби вас було менше, у вас було б інше життя. Сльози лилися по її зморщених щоках. Я обійняла її без слів. Навіть якби я мала можливість повернути час і прожити життя інакше, я б цього не зробила.
А чи знаєте ви, що в усьому цьому найкраще? У моїх хлопців було блискуче дитинство. Їх балували всі дядьки та тітки. Вони повернули їм час і увагу, яку я їм приділяла в дитинстві. І я зрозуміла, що незалежно від того, що мені подарує життя, я сама можу вирішити, що з ним робити.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – matrimonio
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
