У нас з чоловіком семеро дітей. І коли у нас в Україні стало дуже небезпечно, ми поїхали в Саудівську Аравію – в країну, з якою чоловік був вже кілька років поєднаний по роботі. От вже я не думала що життя тут виявиться саме таким!
Якось чоловік прийшов додому і сказав: досить наражати дітей на небезпеку, ми переїжджаємо до Саудівської Аравії.
У Саудівській Аравії зараз найбільші зарплати та найкращі умови для вчених (мій чоловік займається саме такою діяльністю), тож, можна сказати, ми поїхали перечекати і збирати гроші.
Зараз чоловік також займається наукою, у нас є няня, яка поїхала з нами, а я працюю адміністратором в університеті: допомагаю співробітникам оформляти візи, документи, допуски до обладнання тощо.
Я не можу сказати, скільки ми заробляємо, бо кожен, хто мешкає в цій країні (приїжджий чи громадянин), підписує папір про нерозголошення. Але можу сказати, що ми витрачаємо лише 15-20% наших заробітків, а решту відкладаємо або відправляємо батькам і рідним в Україну.
Ми живемо у закритому місті Каусті. Можна сказати, що це країна всередині країни. Населення міста – 7 тисяч осіб, його площа – близько 40 квадратних кілометрів, офіційна мова – англійська.
Місто збудували лише у 2009 році на гроші нафтових компаній та з власного фонду короля. Точніше, спочатку з’явився університет із найновішим обладнанням, і для того, щоб залучити до нього найкращих світових учених, спонсори побудували навколо нього місто – зі своїми внутрішніми правилами, щоб приїжджим було комфортно.
На в’їзді кожен має пред’являти перепустку, навіть саудит – у нього має бути або запрошення по роботі, або його має запросити хтось із мешканців міста. Перепустка видається на три дні, але на пляж вона, швидше за все, не пройде – для цього потрібна окрема перепустка.
Лише 40 відсотків городян тут – місцеві. Не всі саудити готові жити за більш відкритими правилами міста, тому деякі співробітники приїжджають із найближчих міст щоранку без родини. А тим, хто займається прибиранням чи будівництвом, жити в місті взагалі не можна – і щоранку їх привозить автобус.
Загалом, якщо не брати до уваги особливих випадків, працювати в Каусті хоче багато – тут більші зарплати, тут живе інтелектуальна еліта, тут вільніші порядки та сучасна зручна інфраструктура. Тільки той факт, що людину сюди взяли, буде великим плюсом у резюме.
Тут неможливо здобути громадянство: єдиний варіант – вийти заміж за корінного мешканця. А для чоловіка взагалі немає варіантів: одружившись із місцевою, він громадянство все одно не отримає. До речі, в’їхати в країну теж майже нереально.
Робоча віза до країни коштує дуже дорого – близько тисячі $. До речі, дозволено запрошувати родичів у гості, і це буде коштувати так само. Такі правила встановлені для громадян Росії, Білорусії та України, але якщо ви є мешканцем Європи, вам треба заплатити лише $200.
Але на цьому фінансові труднощі закінчуються. Безкоштовна освіта, безкоштовна страховка, пляж у пішій доступності – це те, що отримує приїжджий.
Після приїзду нам не довелося навіть самим шукати житло – цим у країні займається держава, тож нам просто виділили великий будинок, як належить кожному співробітнику. Будинки тут даються залежно від того, скільки у сім’ї дітей та наскільки висока посада у співробітника.
Нам дали будинок десь на 360 квадратних метрів. Оплата за всі комунальні послуги та оренда віднімаються автоматично із зарплати чоловіка. Наша сім’я платить $17 000 на рік.
Головне обмеження, яке мене здивувало, – у країні заборонені соціальні мережі та торент.
Спершу нам було нелегко через клімат. На початку літа температура вранці була 37 градусів, а вдень 45 – через сонце влітку тут майже ніхто не гуляє. Часто люди застуджуються, бо приходять із дуже спекотної вулиці до приміщення з кондиціонером.
У зв’язку з цим місто традиційно прокидається лише надвечір: як правило, всі громадські місця працюють з 11 ранку до 12 ночі, хоча деякі заклади відкриваються навіть пізніше, а багато кафе не закриваються до світанку.
Головне обмеження, яке мене здивувало, – у країні заборонені соціальні мережі та торрент. Коли ми тільки-но приїхали з аеропорту, я почала завантажувати фільм. За п’ять хвилин інтернет відключився, нам зателефонували і сказали, що виявили незаконну діяльність, тому й відключили мережу. Звичайно, ми пообіцяли, що більше так не будемо, і одразу завантажили VPN. Щоправда, тепер я не сиджу у мережах, бо складно щоразу заходити та виходити через VPN.
Якось ми з чоловіком виклали в інстаграм відео з танцями, а наступного дня мій начальник зробив мені догану та попросив видалити ролик, бо в країні заборонено танцювати публічно. Після цього ми більше жодних відео не робили.
Ще одного разу ми плавали човном – і я сфотографувала сусідню яхту. А там були поліцейські. Вони під’їхали до нас, видалили з телефону всі фото та ніби натякнули, що я надто багато фотографую в країні. За фото чи відео тут справді можуть миттєво звільнити та депортувати, тож я намагаюся не ризикувати та вести інстаграм скромно.
У Саудівській Аравії є особливий місяць – Рамадан. У цей час не можна пити і їсти, поки світить сонце, і це правило дотримується навіть у нашому, закритому та європейському місті: всі заклади відкриті з п’ятої вечора до третьої ранку, а у звичайному режимі працюють лише університет та ще кілька місць.
Цього місяця ми намагаємося навіть не діставати пляшку води з сумки: ми з родиною пережили вже один Рамадан і отримували буклети з правилами. Нас просили нічого не їсти, не пити та нічого не святкувати на людях.
Для немусульман в університеті щороку організовується закрита їдальня, і щоби попити води, ми завжди йдемо туди. Особливо побожні мусульмани навіть не ковтають слину, але вони ставляться до нас дуже толерантно.
Якщо у всій країні жінки не можуть керувати, то у нас у місті можуть. Скрізь жінки мають ходити в абайї, а у нас можна прийти на роботу у діловому костюмі. У всій країні чоловік і жінка не можуть торкатися один одного в суспільстві, а в нас чоловік із дружиною можуть іноді обнятися. Ще скрізь заклади закриваються кілька разів на день на півгодини на молитву, а в нас не закриваються. Також у нас є свій інтернет-портал, телебачення та радіо англійською. До речі, від нашого міста їздять безкоштовні автобуси до великих супермаркетів в інших містах, а також визначні пам’ятки.
У місцевих університетах чоловіки та жінки навчаються окремо, а от у школі нашого міста заняття проходять спільно, тому що вона створена за американськими стандартами. Але там все одно є перерва на молитву, ще всі мають заняття арабської, а мусульманські діти мають обов’язкові заняття з Корану – це вказується при вступі до школи.
Що стосується пляжів, то у нас теж все не як скрізь: деякі сім’ї вважають, що жінка не може купатися в одній водоймі з чоловіком, тому в інших містах жінки не плавають, хіба ноги мочать. Якщо вони хочуть скупатися, то ходять на спеціальні закриті пляжі для жінок.
У нашому місті пляж лише один: він за парканом, закритий і там можуть плавати і жінки, і чоловіки — і у закритому одязі, і у відкритому. До речі, мало місцевих вміють плавати.
Проте в Саудівській Аравії є кілька загальних правил для всіх: наприклад, скрізь заборонено свинину та міцні напої. Якось на роботі я чула, як якийсь чоловік намагався провезти цукерки з такими напоями. Їх одразу конфіскували, і оскільки подібні речі тут неприйнятні, навіть у нашому закритому місті слух про це рознісся швидко.
Тут жінки проводять багато часу із сім’єю та дітьми. Вони люблять кудись виходити разом, тому у всіх спортивних залах та майже у кожному магазині є дитячі кімнати. Є стереотип, що мусульманським жінкам нема чого вибирати в магазинах: там така ж різноманітність, як і в будь-якій країні. Щоправда, там немає примірювальних: доводиться купувати річ без примірки, їхати додому, а потім, якщо що, повертати назад у магазин.
Такий уклад пов’язаний з тим, що, згідно з мусульманськими традиціями, жінка не може роздягатися поза домом. Але в нас, у місті для європейських жінок, є примірочні в туалетах – якщо не хочеться їхати додому, можна приміряти там.
Дивлячись на інші, не закриті міста, я наголошую, що країна стає трохи вільнішою: відкриваються громадські кінотеатри, хоча раніше вони були заборонені, все частіше з’являються жінки без хусток, з відкритими обличчями або в різнокольорових, а не чорних абайях.
Багато залежить від сім’ї: якщо чоловік не дозволяє ходити жінці з подружками і без опікунів, вона не буде.
Дуже рідко жінка ходить у гості, по магазинах чи в кафе одна, але в більшості випадків це швидше її особисте бажання та особливості менталітету. Жінка також може працювати, але може і не працювати – як правило, в цьому немає потреби, а багато залежить ще від того, як буде реагувати сім’я.
Спочатку ці правила мене дуже засмучували. Згодом я зрозуміла, що багато обмежень пов’язані з турботою про жінку, а не лише з традиціями. Тут абсолютно всім заборонено заводити романтичні стосунки до шлюбу, а в Аравію приїжджають робітники, причому деякі з них самотні і не надто інтелігентні.
Оскільки дівчат, з якими можна було б завести стосунки іноземцю, тут немає, місцеві бояться докучань – тим більше, що до жінки, яка бродить увечері одна, тут не звикли і таку поведінку можуть вважати провокаційною.
Ось і я стала заздалегідь продумувати велосипедні маршрути та прогулянки, просити чоловіка відвезти мене кудись або викликати «жіноче» таксі (я можу викликати звичайне, але в жіночому працюють перевірені люди, тому воно безпечніше) і ходити з подругами.
Іноді мені здається, що чоловіків тут також дещо дискримінують. У всіх ресторанах та інших громадських місцях є окремі приміщення: для одиноких чоловіків та сімей. Це означає, що якщо чоловік прийшов без дружини, він не може сидіти поряд із жінкою. Хоча при цьому, звичайно, жінка взагалі не може опинитися сама в ресторані.
У відділи жіночого одягу теж не пускають самотніх чоловіків. Зрештою, якщо у туристичній групі, яка поїхала за покупками, більше самотніх чоловіків, до торгового центру таку групу теж не пустять.
Ми з чоловом дуже прив’язані до України. Мріємо згодом повернутися і купити там великий будинок. Але час покаже.
У цілому мені дуже подобається Саудівська Аравія: на вулиці завжди світить сонце, а дощ буває приблизно раз на рік. Люди тут дуже добрі: якщо зламається машина, то хтось обов’язково зупиниться та допоможе.
Я жодного разу не чула грубості у громадському місці. І все одно приїжджі, які живуть тут більше п’яти років, починають потихеньку божеволіти: розваг тут мало, все одне й теж, одноманітність. Думаю, у майбутньому ми хотіли б додому в Україну, як я вже сказала, або ж емігрувати до Іспанії. Нам важко всидіти на місці.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
