У нас з чоловіком великий будинок, але ж я не думала, що свекруха розлучиться з другим чоловіком і з двома меншими дітьми вирішить жити у нас на постійній основі, бо у нас свіже повітря, ліс близько і підліткам корисно.
Зараз вона у нас кожні вихідні з дітьми і вже планує переводити дітей у нашу місцеву школу.
Я тішила себе надією, що це якесь тимчасове явище. Людмила Панасівна переживала важкий період, їй потрібна була підтримка.
Ми з Тимофієм поставилися з розумінням, бо розлучення – це завжди важко. Але поступово вихідні перетворилися на довші візити, а тепер вона відкрито говорить про переїзд.
— Тут чисте повітря, — каже моя свекруха, господарюючи на нашій кухні. — Дітям тут буде краще. Вони будуть більше на свіжому повітрі, ніж у тій тісній квартирі.
Я слухаю і поки що мовчу, бо сперечатися марно. Свекруха вже поводиться так, ніби це її дім. Вона відкриває наш холодильник без жодних вагань, переставляє речі на кухні, критикує, як я веду господарство.
— Якось у тебе тут усе так собі організовано. Я вчора знайти тарілки не могла!
— Бо вони там, де завжди, — стримано відповідаю я.
Але найгірше — це діти. Вони добрі, але некеровані. Їм по 12 і 14 років, вони шумні, без дозволу беруть наші речі, заходять усюди, не питаючись, їдять нашу їжу.
Якось я повернулася з магазину, а вони вже відкрили мої дорогі італійські цукерки й спокійно їх доїдали.
— Тобі що, дітям шкода? — всміхнулася свекруха, коли я висловила невдоволення.
Чоловік намагається тримати нейтралітет. Тимофій каже, що його мама переживає важкі часи, що ми не можемо вигнати її на вулицю.
Але я відчуваю, що наша сім’я у чоловіка і взагалі тепер на другому плані. У нас немає спокою, немає особистого простору.
Одного вечора, коли я стомлена зайшла в ванну, то виявила там купу мокрих рушників на підлозі. Виявилося, що діти влаштували гру водяними пістолетами.
— Це ж просто гра, — знову сказала свекруха, коли я вказала на безлад.
Я почала уникати власного дому. Затримуюся в магазині, йду на прогулянки довшими маршрутами, лиш би не слухати їхній галас і менше перетинатися зі свекрухою на кухні.
Але ж це не вихід.
А днями я почула, як свекруха вже домовляється з директором місцевої школи про переведення дітей. Тобто, вона навіть не запитала нашу думку!
Я поговорила з чоловіком.
— Це ж ненадовго, — зітхнув Тимофій, сам не вірячи у свої слова.
— “Ненадовго” почалося два місяці тому. А тепер вони вже тут повністю облаштовуються!
Він зам’явся, а потім сказав:
— Ну, може, це навіть добре? Мама допоможе тобі по дому, буде порядок підтримувати, вона ж віддалено працює, з дому.
Допоможе?! Вона тільки й робить, що нав’язує свої правила!
І що тепер мені робити? Якщо я скажу прямо, що не хочу, щоб мати Тимофія тут жила, то зіпсую стосунки з чоловіком.
Якщо промовчу, то залишуся у власному домі на другому плані, без нашого з чоловіком особистого плану і простору. Я вже виснажена, але як знайти вихід із цієї ситуації?
Що стосується будинку – він на нас оформлений навпіл – ми з Тимофієм удвох їздили на три роки не заробітки, придбали землю з недобудовою і на спільні гроші добудували наш будинок. От тільки спокою і повноцінного щастя я тепер тут на маю.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
