fbpx
життєві історії
У нас з Максимом скоро буде дитинка, наш бажаний первісток. Мені дуже хочеться купити для малюка все новеньке, гарне, якісне, все вибрати самій у магазинах. Але тут втрутилася мама Максима, і я не незнаю, як їй протистояти навіть.  – Навіщо ви витрачаєте гроші? Зберемо ми все для дитини, у нас сім’я велика! – наполягає Світлана Миронівна. Тільки мені це ганчір’я навіть з доплатою не потрібне. Десь на повзунках вже були нашиті латки, десь комбезики запрані вже до повної втрати кольору і на дотик, як задубілий вафельний рушник. А коли вона притягла ліжечко, у мене око засмикалося

У нас з Максимом скоро буде дитинка, наш бажаний первісток. Мені дуже хочеться купити для малюка все новеньке, гарне, якісне, все вибрати самій у магазинах. Але тут втрутилася мама Максима:

– Навіщо ви витрачаєте гроші? Зберемо ми все для дитини, у нас сім’я велика! – наполягає свекруха.

У Світлани Миронівни, мами мого чоловіка, є пунктик на економії. Навіть не пунктик, а “пуктище”. Навіщо витрачати на щось гроші, якщо у рідні можна взяти безкоштовно? Але якість і зовнішній вигляд цих безкоштовних речей залишає бажати кращого. Тепер ось вона зібралася по всій родині збирати придане для майбутнього онука, тільки мені це ганчір’я навіть з доплатою не потрібне!

Поки ми жили з Максом на оредованій квартирі, особливих проблем не було. Але варто було нам купити свою квартиру, як його мама зайнялася нашим ремонтом і меблями.

– Не треба нікого наймати класти плитку. Дядько Сашко приїде через два тижні і все сам покладе.

Те, як кладе плитку дядько Сашко, я бачила у ванній у свекрухи. Мені не сподобалося. До того, ж вона разів п’ять вже змінювала плитки, які відвалилися і розбилися. Тому від послуг родича ми відмовилися, незважаючи на наполегливість світлани Миронівни і її запевняння, що ми витрачаємо гроші даремно, а тут все було б безкоштовно.

З меблями теж була окрема пісня. Нам намагалися впарити стіл, який тримався на чесному слові, продавлений диван, різномасті крісла, радянський допотопний шифоньєр, клишоногі табуретки і кили, який не вистояв в бою з міллю. Коли ми відмовлялися від усього цього багатства, свекруха заламувала руки і говорила, що ми по світу підемо, оскільки тринькаємо гроші направо і наліво.

– Ну і нехай, що не нове, зате надійне! Ще років двадцять простоїть! Тут підкрутити, тут підклеїти – можна використовувати.

Ледве відкараскалися від її турботи з приводу обстановки нашої квартири. Слава богу, що чоловік мамину тягу до економії не ввібрав. Максим теж розумів, що нерозумно привозити в нову квартиру мотлох, який потім викидати. Тим більше, гроші у нас на все були відкладені заздалегідь.

З одягом свекруха теж дотримувалася позиції “аби було”. Я нічого не маю проти носити речі, які вже хтось носив. Наприклад, сестра після народження дитини віддала мені купу одягу, який я взяла з вдячністю і з задоволенням ношу. Але там якість і зовнішній вигляд речей не змушує задуматися, з якого смітника їх принесли. Все виглядає прекрасно і носитися буде ще довго.

А те, що приносить з натхненням Світлана Миронівна, навіть на дачі носити якось соромно, можуть з пугалом переплутати. Десь може бути дірка, щось з плямами, які не відіпрати, щось не за розміром. Все це презентується зі словами “Носіть на здоров’я, хоч гроші витрачати не будете”.

Але ми продовжуємо витрачати гроші, тому що я краще куплю собі одне якісне плаття, ніж заповню шафу залишками колишньої розкоші із засіків свекрухи, чим постійно викликаю її незадоволення.

Коли стало відомо, що ми чекаємо дитину, Світлана Миронівна розвинула бурхливу діяльність зі збору приданого для дитини.

– Нічого не купуйте, все по своїх зберемо. У нас стільки дітей зросло, стільки речей залишилося!

Мені було заздалегідь лячно. Я знала, що багато речей у них переходять з рук в руки, тому приблизно уявляла, що вона може принести. І я не помилилася. Перша ж партія одягу була в такому стані, що я не те що на дитину це одягну, але і собаці лапи цим витирати не стану.

Десь на повзунках вже були нашиті латки, десь комбезики запрані вже до повної втрати кольору і на дотик, як задубілий вафельний рушник. А коли вона притягла ліжечко, у мене око засмикалося. У нього не було половини рейок в бортиках, одна ніжка явно заклеєна, а матрацик, що там лежав, наводив на думки, що в цьому ліжечку тримали поросятко.

– Ось, – з гордістю демонструвала свекруха, – ще від Максика залишилося!

Максик – це мій тридцятирічний чоловік. Я навіть побоююся уявити, через скільки рук пройшов цей раритет. Світлані Миронівні я нічого не сказала, а ввечері змусила чоловіка винести це на смітник.

Зникнення сімейної реліквії не пройшло непоміченим. Свекруха влаштувала розбір польотів і дуже образилася.

– Багаті які! Все їм не подобається! А тобі аби гроші витратити, ось в декрет підеш, будете з копійки на копійку перебиватися, згадаєте тоді мене добрим словом! А я більше нічого вам носити не буду, самі розбирайтеся, а то стараєшся, і ніякої подяки! – заявила Світлана Миронівна.

Не буде – і слава богу, не треба нам нічого. Хоча дуже сумніваюся, що Світлана Миронівна схаменеться так легко. Вона на мене так вже раз десять ображалася. І в декреті ми якось розберемося, я все одно планую підробляти віддалено, а з дитиною мама допоможе, вона вже на пенсії. Отже, проживемо ми і без скарбів з неосяжних музейних засіків Світлани Миронівни, доведеться їй рано чи пізно з цим змиритися.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!