fbpx
життєві історії
У нас з Валерою намічалося свято – 5 років разом – дерев’яне весілля! Я до цього дня готувалася дуже ретельно. Вишукана і доволі дорога сукня у мене була, а ось взуття, яке б під неї підходило – ні. В день “Х” все йшло не по плану. Спершу на роботі затрималася, а коли таки попала додому, не повірила своїм очам. – Іванна Йосипівна, це ви свою руку до цього інциденту приклали, – задала я запитання свекрусі по телефону

У нас з Валерою намічалося свято – 5 років разом – дерев’яне весілля! Я до цього дня готувалася дуже ретельно. Вишукана і доволі дорога сукня у мене була, а ось взуття, яке б під неї підходило – ні. В день “Х” все йшло не по плану. Спершу на роботі затрималася, а коли таки попала додому, не повірила своїм очам. – Іванна Йосипівна, це ви свою руку до цього інциденту приклали, – задала я запитання свекрусі по телефону.

Ніколи не розуміла: чому для деяких людей приїхати в чужу хату і взяти те, що їм потрібно без дозволу – нормальне явище?

У моєму випадку так робить свекруха – Іванна Йосипівна. Але бере вона не для себе, а для своєї молодшої сестри – вони живуть разом, різниця у віці у них велика і, можна сказати, Іванна Йосипівна її виростила. Виходить, що тітка мого чоловіка старша за нього всього на 5 років.

То свекруха мого шампуню в пусту баночку налиє, то з холодильника йогурт дістане, що я на собі на вечерю купила. Якось нову сушку для волосся забрала, не спитавшись, як зазвичай. Я відразу про свекруху згадала, зателефонувала Іванні Йосипівні:

– Свекрушенько, рідна, а ви не знаєте часом, куди мій фен подівся? Всю хату обрила, а знайти не можу?

– Ой, я його Олені віддала, у неї свій згорів, їй треба. А ти собі новий купиш. Все, не можу говорити. – і гудки в телефоні.

А тут у нас з чоловіком річниця весілля намічається, п’ята за рахунком. Запросив мене Валера в ресторан з такого приводу. Сукня для цього у мене є, а ось про туфлі я забула, 4 роки не взувала, бо з дитиною не находиш на такому взутті. І вирішила я до сукні нові туфлі придбати.

На 9-сантиметровій шпильці, чорна класика з червоною підошвою, сидять – як влиті, каблук не відчувається. На ногу напнула – не йду, а літаю! Розорилася, купила. Задоволена! Стоять туфельки на поличці в передпокої, чекають свого зіркового часу.

За тиждень до річниці весілля:

Затримали мене на роботі. Зателефонувала я Валері, поплакалась на начальство несправедливе. А чоловік і сам не встигав за малою в садок. Мамі подзвонив, попросив забрати. Іванна Йосипівна на роботу до чоловіка зайшла, в садок заїхала і внучку додому до нас повела. Ось тільки я про це не знала. Як чоловік потім буркнув:

– Менше знаєш краще спиш.

Прийшла я з роботи о десятій годині вечора. Знімаю кросівки, на поличку їх ставлю поруч з туфельками новими. Туфлі? Де туфлі?

– Валера! Де мої нові туфлі? Тут стояли, з ранку особисто їх бачила! – завила я на всю квартиру.

– Які туфлі? У тебе цього взуття – купа. У шафі дивилася? – чоловік зовсім проблеми не бачив.

– Яка шафа? Вранці тут стояли! Ось, на цьому самому місці! – тицьнула я пальцем. – Хто був? Ти малу сам забрав? Чи мати твоя приходила?

– Мама приходила, я не встиг би. – зітхнув чоловік.

Я дістала телефон, набрала номер.

– Іванна Йосипівна! Думаю ви вже здогадалися, чому я турбую вас так пізно!

– Ні, невісточко, не знаю. Я вже спати збираюся, говори швиденько, мені ніколи.

– Туфлі мої, в передпокої на поличці стояли, новенькі, чорненькі. Де вони? – поцікавилася я.

– У Олени. У тебе багато взуття, я думала – ти й не помітиш. Повернути не зможу – вона каблук зламала. Нові купиш. – і гудки.

– Нові купиш! – я прокричала Валері. – Ти купиш мені нові туфлі!

Чоловік відповів так само, як і на всі попередні факти:

– Купимо, не збідніємо!

Що ж, я такі туфлі виберу, щоб за серце хапнувся! Щоб він по п’ятах за мамою по квартирі ходив, наглядав, щоб до рук її нічого не прилипло!

Через 2 дні в магазині.

– Ти маєш розум? Так я собі комп’ютер новий купити можу! Ні! – вигукував чоловік на весь торговий комплекс.

– Можеш купити новий комп’ютер. – погодилася я. – Але не купиш! Твоя мати туфлі “забрала”, відшкодовуй! Я хочу ці!

– Але ось, дивися, які гарні, і коштують в три рази менше, їх забирай! – Валера тицьнув мені під ніс якісь калоші.

– Вони незручні. Мої, які твоя мати “забрала”, були зручні. І я не винна, що зручні для мене туфельки залишилися тільки по такій ціні. Ти ж не бачиш нічого поганого в тому, що твоя мати у нас “прибирає”. Як ти там говориш? “Купимо – не збідніємо!” Купуй, кажу!

Додому я летіла, як на крилах. Нове взуття було ще краще, красивіше, зручніше і дорожче, ніж те, що Іванна Йосипівна “випадково” захватила. Коли ми з Валерою підходили до під’їзду, зателефонувала свекруха:

– Синку, я до вас заїду сьогодні, бабуся зелень заморожену передала, а у мене в морозилці місця немає, нехай у вас зберігається, я потім заберу.

– Ні, мамо, сьогодні не заїдеш! І взагалі більше не заїдеш! Твій останній візит обійшовся мені дуже дорого! Давай ти поки забудеш мою адресу, на рік-другий, добре?

Якщо чесно, вважаю, що я гарно “дала здачу” Іванні Йосипівні.

Що скажете?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page