Йдучи додому, знайома почала розповідати про своїх родичів та зятя.
— Хто б міг подумати, що мої свекри такими жадними будуть! — обурювалася моя знайома.
— І чим вони тобі не догодили? – поцікавилася я.
— Вони живуть у центру, а ще мають дві однокімнатні квартири, які вони здають.
– Чудово! А в чому проблема? — питаю я.
– Ну як же! У них дві хати вільні, а вони навіть не запропонували туди переїхати. Знають же, що ми в орендованій живемо, — відповіла знайома.
– А свекри працюють?
– Ні. Вони обоє на пенсії.
– Ну то якщо вони не працюють, значить живуть на гроші зі орендованих квартир. Або вони повинні вам квартиру поступитися на шкоду собі? — питаю я свою знайому.
– У них дві квартири. Одну могли б здавати, а другу нам дати. Невже для рідного сина шкода? – Моя знайома гнула свою лінію. До неї ніяк не доходило, в чому ж вона не має рації.
На жаль, у наших краях не рідкість, коли дорослі люди намагаються ділити те, що до них взагалі жодним боком не має стосунку. Чи то виховання позначається, чи просто власна лінь і нереалізованість так виявляються.«У них є», значить «вони повинні».
Сама думка про те, що треба витрачати гроші на орендовану квартиру, коли під боком є готове житло, здається абсурдною. Але чомусь таким людям не спадає на думку, що ті, у кого є житло (в даному випадку свекри), працювали для цього багато й завзято, а отже мають право пожинати плоди своєї праці та ні з ким не ділитися.
Мабуть, вони потім залишуть ці квартири своїм онукам, адже це теж дорогого коштує. А поки чому б їм не пожити на своє задоволення, не працюючи і не рахуючи пенсійні гроші? Вони це заслужили.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
