У палаті нас було п’ятеро. Першою сюди прибула Оленка. Це вона репетувала на все відділення, коли мене тільки привезли на «Швидкій».
Лікар, оглянувши мене, припустила, що я народжу я тижнів за два. Мені наказали спати.
Під Оленчині крики зробити це було проблематично. Я злилася: у мене теж неприємні відчуття від цих провісників, але я ж терплю!
очікування малюка я опитувала знайомих, боляче народжувати, чи ні. І мені всі в один голос говорили, що приємного мало, але терпимо. Ось наші бабусі, наприклад, робили це прямо у полі, а потім йшли далі працювати. Головне, не розкисати. А то зустрічаються екземпляри, як оце Оленка.
Вона так подіяла на мій емоційний стан, що мені погіршало. І тут Оленка замовкла. Натомість пролунав дитячий плач. Я почула, як якась жінка сказала: “Гарний хлопчик!”
Потім у відділенні настала тиша. Я ходила від стіни до стінки, щоб стало хоч трохи легше. Одна у палаті, ніч, дико хочеться пити. Я вийшла у коридор. Нікого! Відчинила якісь двері. Наприкінці коридору на тапчані спала медсестра. Вона роздратовано кинула мені: «Припини блукати, лікаря розбудиш, а їй зранку працювати!»
Усередині все напружилося. Прямо на підлогу шльопнула вода. Заспана лікарка не вибирала виразів… Я народила доньку.
І лише в палаті побачила Оленку. Вона сиділа на ліжку поряд. На ній був веселий халат, а чорне волосся стягувала в шикарний пишний хвіст широка червона резинка. Вона вся ніби світилася – свіжа квітка, яка щойно розпустилася. Я завжди заздрила такій природній красі.
Потім привезли Катю. Ми думали, що їй років сорок, а виявилося дев’ятнадцять. Отримавши передачу, Катя виймала з пакета записку та починала читати її вголос. Як правило, там було освідчення в коханні. Чоловік Каті був романтиком. Він шкодував, що не має можливості в ці дні вимушеної розлуки цілувати дружину з голови до ніг, як Наполеон Жозефіну.
Оленка Каті вголос заздрила. Її чоловік записок не писав. Він взагалі жодного разу не з’явився їх провідати. Передачі Оленці приносила свекруха.
А я не розуміла, як тут когось можна хотіти цілувати. Жінки пересувалися як тіні – бліді, втомлені, не схожі на себе.
Тут, щоправда, це мало ніякого значення. Тому що переваги «матусь» вимірювалися лише тим, наскільки здорових дітей вони привелина світ.
У четвертої нашої сусідки дитина була велетнем — майже п’ять кілограмів. Сама матуся теж не підкачала. Її звали Людою. І важила вона кілограмів сто. Вона розповідала, що її закликали сісти на дієту, але Люда просто не в змозі вести голодний спосіб життя.
Це було помітно. Вона весь час дзвонила то чоловікові, то своїй мамі та просила привезти тістечок. Коли замовлення надходило, вона невдоволено вимовляла по телефону: тістечка не ті, вона ж просила – з кремом! Їй приносили величезні пакети із їстівним. Там було все – починаючи від батонів ковбаси і закінчуючи буханцями хліба.
Люда була доброю і весь час закликала нас перекусити, випити чаю, спробувати щось.
Ми веселилися, підсміюючись один з одного, поки до нас у палату не поклали Олю. Вона народила не сама. Прийшовши до тями, Оля майже не відповідала на наші запитання. Уткнувшись у подушку, вона ніби давала зрозуміти: відчепіться, знати нікого і нічого не хочу.
Ми перешіптувалися між собою: якась дивна, не рада, напевно, дитині. Може, взагалі відмовниця – і від такого припущення ми подумки обливали її зневагою.
У палаті із звичайним обходом з’явилася лікар-педіатр. Швиденько повідомивши, що з кожним з наших малюків усе гаразд, вона підійшла до Олі. “Ваша дитина навряд чи виживе,” – сказала лікарка. І ми всі просто остовпіли.
Олі виповнилося тридцять п’ять, і це була її перша довгоочікувана дитина. Дитина з’явилася на світ передчасно, важила півтора кілограма.
«Все владнається», – якось сказала я, обливаючись жалем, і погладила Олю по плечу. Вона смикнула цим плечем, немов скидаючи мою втіху.
– Ти що? – Зашепотіла Оленка. – Їй нічого не можна зараз говорити. Тільки гірше робиш. Якщо дитина не виживе, що тут може владнатися?
Оля весь час плакала. Катя більше не читала вголос записок від чоловіка. І лише пошепки питала нас: «Цікаво, а чоловік у неї є? Може, в неї й чоловіка нема? А якщо чоловіка немає, то як вона збирається сама дитину ростити? А батько дитини щось знає?”
Люда періодично підходила до Олиної тумбочки і викладала на неї щось зі своїх численних харчів. Оля нічого не їла.
Найважчими для неї були години годування. Коли розносили наших дітей, Оля накривалася з головою ковдрою. Потім її кудись перевели.
Ми виписалися. Дзвонили. З Оленкою стали найближчими подругами. Її чоловік, який жодного разу не відвідав дружину, перетворився на трепетного батька. У Каті, навпаки, почалася криза у сімейних відносинах: чоловік ревнував її до дитини. Люда нарешті сіла на дієту. Діти підростали, і ми ділилися секретами догляду та виховання.
Зі своєю піврічною донькою я сиділа в дитячій поліклініці і чекала черги на прийом.
– Вітання! – сказала мені якась доглянута, гарна жінка. – Ти що, не впізнала мене?
Ну, думаю, обізналася людина. Вперше її бачу!
– Ми ж у палаті разом лежали! Я Оля!
Ні, ну я її не впізнала, бо вона весь час пролежала, уткнувшись у подушку. Але як вона впізнала мене?
Оля тримала на руках хлопчика – гарненького, усміхненого, з ямочками на щоках. Щоправда, візуально він був таки менший за мою доньку.
– Ой! – сказала я і замовкла. Невже це той півторакілограмовий малюк, життя якого висіло на волосині? Красень який!
– Так, ось ми які! – гордо підвела сина Оля. – Виросли! Хоча, звичайно, два місяці з лікарень не вилазили, моторошно згадати.
Наші діти на честь знайомства доторкнулися один до одного ручками і дружно засміялися. І ми засміялися також.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
