Моя старша дочка Марійка завжди говорила мені, що чекає на мене з чоловіком. Що б зі мною не сталося і в якому стані я не була.
Але того дня я зрозуміла, що, здається, піддалася своїм ідилічним сподіванням. Про те, як усе буде гаразд і як усі будуть щасливі. З мого боку, мабуть, було необачним такого очікувати.
Ми одружилися з чоловіком у досить важкий час. З гріхом навпіл наші батьки наскребли нам на весілля, щоб усе село відгуляло. На подаровані гроші купили стару невелику хату. Там же у нас з’явилися одна за одною три доньки. Справлялися, але хіба це було нормальне життя?
Бо ж в селі яка робота? Тільки на землі та на фермі. Тому коли з’явилася можливість їхати до Італії, я вчепилася за неї, як за рятівну ниточку. Та й не лише я одна. Півсела жінок так поїхали. Поїхала і я.
Мені пощастило, бо я одразу потрапила у добрі умови і вже за кілька місяців почала відсилати додому якісь гроші.
Чоловік начебто мене й підтримав, але що це за сімейне життя на відстані? Витримав він три роки, а потім ми заочно розлучилися: Дмитро пішов до іншої жінки. Втім, я спробувала його зрозуміти і зла не тримала.
Інша річ, що за доньками мав хтось доглядати. Взялися бабуся та моя кума, яка живе по сусідству. Одна з небагатьох, хто не наважився їхати на чужину.
Ось так, у пошуках кращої долі, я залишалася в Італії ні багато ні мало, а двадцять років. Дітки мої виросли, всі вийшли заміж.
За ці роки я накопичила хорошу суму, тому вирішила допомогти старшій збудувати будинок. Так у моєму селі все робили, а хіба я гірша? Тим більше, що залишатися в Італії не думала, хотіла повернутись додому.
Так мені було радісно від думки, що повернуся в хороми, бо заробила тяжкою працею. Моєю метою було поставити дітей на ноги, а вже потім відпочивати.
От і старша дочка Марійка мені весь час говорила, мовляв, приїжджай, мамо, всі разом будемо в цьому будинку жити. В твоєму домі.
Я й не скупилася ні на що. Великий та гарний будинок діти збудували!
Двом молодшим, Улянці та Людочці, купила квартири в обласному центрі, обидві захотіли жити в місті. Хоч і вважали, що старшій я віддаю більше, але все ж таки змирилися з таким станом справ, адже будинок я будувала і для себе.
І ось коли всі вони влаштувалися, я повернулася додому попри те, що в україні всі ці події розпочалися. Мені захотілося додому, до родини ще більше.
Мої італійці проводжали мене зі сльозами і запевнили, що я завжди можу приїхати до них знову. Знову, мовляв, приймуть і влаштують, якщо щось раптом не вийде вдома. Але що могло не вийти?
Радості моій не було меж, такий розкішний дім! Я й мріяти не могла про таке. Старша дочка із сім’єю зустріли мене добре. А що я?
Пішла селом, щоб побачитися з усіма, про себе розповісти та інших послухати. А потім вирішила подруг своїх запросити, призначила весь час та розпланувала частування.
Коли сказала про це Марійці, мовляв, завтра гості прийдуть, допоможи накрити стіл, донечка раптом відсторонилася і сказала, що допомогти не може, оскільки в неї інші плани і взагалі треба попереджати.
Заявила Марія мені про це досить холодно, і я зрозуміла, що вона незадоволена. Але чому я маю під неї підлаштовуватися у власному будинку?
Подруг я зустріла сама, сама їх нагодувала, напоїла, про все на світі поговорили. Коли вони запитали, що робитиму далі, відповіла, що знову поїду через якийсь до Італії. Звикла вже там та й дітям заважати не хочу.
Коли всі розійшлися, купила через Інтернет квиток до Польщі і на літак, та написала своїм італійцям. Вони повідомили, що у них не було жодного сумніву, що я приїду назад.
І ось лежу я в чужому домі, який збудований за мої гроші, за мій час, і думаю – а якою ж тепер буде моя мета?
Дітей забезпечила, тепер нехай вони самі. І чому, по суті, чужі люди в далекій країні, виявилися ближчими за рідних дочок? У який момент я припустилася помилки? Коли я встигла щось зробити не так? Але мій дім більше не в Україні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
