Моїй бабусі в цьому році виповнюється 94 роки. Вона нічого не пам’ятає, не знає, чи є у неї діти і не відрізняє осінь від весни. Переказує єдиний епізод зі свого майже віковою життя про те, як виходила заміж, і старанно витирає губи кінчиком хусточки…
– Стояла пізня весна. У сусідів розцвів грушевий сад, і бджоли подуріли від аромату. Василь приїхав за мною на вантажівці. Маленький такий, півтора метра в кепці. У начищених чоботях і галіфе. По-хазяйськи закинув на кузов вузли, скриню з вишиванками, макітру і кочергу. Я принципово не сіла в кабіну. Ще чого. Полізла до скринь. Сусідки вийшли подивитися і стали пліткувати, спершись об паркани:
«Вона хоч усвідомлює, куди і навіщо їде? Вона хоч розуміє, що таке «заміж»?»
Мій тато при кожному зручному випадку згадує історію про п’ятака. Будучи студентом, не міг дотягнути до стипендії і доводилося викручуватися. Для цього сідав в трамвай і займав місце недалеко від водія. Люди передавали монети на квиток, а він непомітно складав їх у кишеню. За зупинку вдавалося зібрати на вечерю: пляшку молока і два бублика. Я можу цей інцидент продовжити з будь-якого місця, тими ж словами і з тими ж інтонаціями, але терпляче слухаю. Киваю. Дратуюся, рахуючи про себе до ста, а вчора випадково натрапила на короткометражний фільм «Що це?». Стрічка триває кілька хвилин, а сенс – на цілу трилогію.
На лавці – літній батько, який з’їхав з глузду, і його син. Син читає газету, батько дивиться перед собою. Несподівано його увагу привернула пташка, і старий поцікавився:
– Що це?
– Горобець.
Повисла тиша. Пташка пірнула в кущі, а потім знову виникла. Цього разу на тротуарі. Батько сприйняв її, як щось нове, і знову уточнив:
– Що це?
Хлопець відповів роздратовано:
– Горобець.
Ще кілька хвилин посиділи мовчки. Раптом пташка перелетіла на паркан і застрибала, немов поплавок.
Батько зацікавлено на неї глянув і здивовано зауважив:
– Що це?
Син вибухнув:
– Скільки разів я маю тобі повторювати, що це горобець? Ти що, з мене знущаєшся?
Батько розгубився. Знітився. Мовчки встав і пішов в будинок, нагадуючи скривджену дитини. Через хвилину повернувся зі своїм щоденником і вказав тремтячим пальцем на один з абзаців. Там було описано, як він одного разу вийшов погуляти зі своїм трирічним сином і той 21 раз запитав, киваючи в бік пернатих: «що це», а той 21 раз пояснив, що це горобці. І зовсім не сердився, адже питав його найкращий в світі хлопчик.
Мені стало погано. Набрала тата, відразу попросивши нагадати історію про п’ятака, мовляв потрібно для книги. Він пожвавився, підсунув стілець і завів зі звичною фрази: «Будучи студентом, не завжди виходило дотягнути до стипендії…»
Автор: Ірина Говоруха
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
