У свекрухи був корпоратив, з якого вона забрала багато залишків їжі. І принесла це все до нас, бо сказала, що сама не справиться.
Та коли я це все добро відкрила, там все було понадгрижене і понадкушене. Таке враження, що вона зібрала з усіх тарілок недоїдки.
Я стояла на кухні, розглядаючи ці «делікатеси», і не могла повірити своїм очам.
У пластикових контейнерах лежали шматки надкусаного м’яса, салати, в яких явно вже порпалися виделками, напівз’їдені бутерброди, а в одному судочку взагалі – розрізаний навпіл чийсь недоїдений круасан.
— Мамо, що це таке? — я намагалася говорити спокійно, але голос мимоволі піднявся на октаву вище.
Свекруха сиділа за столом, заварювала собі чай і виглядала абсолютно задоволеною.
— Їжа! А що?
— Ви це що, зібрали з тарілок?
— Ну, можна й так сказати, — спокійно відповіла вона. — Їли ж культурні люди, не бомжі якісь.
Я перевела погляд на чоловіка. Він стояв у дверях і дивився то на мене, то на матір, мовчки, як завжди в подібних ситуаціях.
— Льош, ти бачиш це?
— Бачу, — пробурмотів він.
— І що ти скажеш?
— Ну, мамо, може, не варто було?
Свекруха глянула на нього так, ніби він щойно сказав щось образливе.
— І чому це не варто? Ви що, багаті дуже? Зайві гроші є? Їжа хороша, свіжа, шкода викидати.
— Але ж вона надкушена! — я не витримала. — Люди це їли, в рот брали, потім лишили, а ви все позбирали й принесли до нас?
— Ой, доню, які ми ніжні! — вона відставила чашку і театрально зітхнула. — В Європі взагалі люди в кафе залишки забирають додому, це нормальна практика.
— Так, свої залишки, а не з чужих тарілок!
— Ну, яка різниця! — Раїса Дмитрівна махнула рукою. — Я взяла, бо шкода було викидати.
Я закрила контейнер і відставила його подалі.
— Вибачте, але я це їсти не буду. І дітей годувати не стану.
— А чого це? — вона округлила очі.
— Бо це огидно!
Свекруха насупилася.
— От невдячні. Я ж із найкращими намірами! Сама не з’їм, мені багато, а у вас сім’я, діти. Підсмажити- і от вам дезинфекція!
— Мам, ну правда, це вже занадто, — Олексій нарешті зважився хоч щось сказати.
— Занадто? — вона демонстративно схрестила руки. — Знаєте що, робіть як хочете. Я більше про вас думати і дбати не буду!
Мама чоловіка підвелася, сердито схопила сумку й пішла до дверей.
— Отак завжди! Хочеш зробити добро, а тебе ще й образять і не оцінять!
— Ніхто вас не ображає, просто це не нормально, — сказала я вже спокійніше.
— Нормально, ненормально, — пробурчала вона, взуваючись. — Колись згадаєте мої старання, а пізно вже буде!
Двері грюкнули.
Я подивилася на чоловіка.
— І що це було?
Льоша знизав плечима.
— Ну, ти ж знаєш маму, її не переробиш.
— І що, я повинна це терпіти? Наступного разу вона з весілля принесе шматки недоїденого торта?
— Сподіваюся, що ні, — буркнув він, але впевненості в його голосі не було.
Я ще раз подивилася на той контейнер і остаточно вирішила: в смітник.
Але тепер не знаю, як правильно поводитися з Раїсою Дмитрівною далі. Свекруха явно образилася, ще й, мабуть, всім родичам розкаже, яка я «невдячна».
Чи варто намагатися пояснити їй ще раз? Чи просто змиритися з тим, що вона така, і ігнорувати подібні витівки? Якби ви вчинили?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
