fbpx

У свій під’їзд я увійшла в пів на сьому. Голубки повинні бути в клітці – пити чай з тортом. Я ретельно підфарбувалася, щоб підкреслити свою жіночність. Тихо ввійшла в передпокій. З вітальні долинав високий голос жінки, супроводжуваний веселим сміхом Володі. Вирішивши приголомшити їх раптовістю появи, я різко відкрила двері вітальні, і оторопіла

Чоловік у мене хороший. Таким його виховала я за десять років нашого шлюбу. Він змирився з моїм командирським характером. Працював на улюбленій роботі і, по-моєму, був цілком щасливий. Так що коли трапилося це, я просто очманіла: виявилося, що в цьому тихому болоті чорти водяться – у мого підкаблучника роман на стороні!

На вихідних я відправилася відвідати батьків. Вони, вийшовши на пенсію, купили будинок в селі і з задоволенням обробляли свій садок та городик, а до нас в місто приїжджали рідко. Ось я і вирішила з’їздити до них, а заодно відпочити від міського шуму, від шалених темпів роботи. Я – заступник головного бухгалтера у великій фірмі, роботи завжди з головою…

Три дня я насолоджувалася сільським життям. Приємно було навіть просто дивитися з віконця на пишні замети, на малинове сонце. А потім у мене засвербіло зателефонувати чоловіку, перевірити, як він там без мене, мій Володя. Дзвонила я з районного поштового відділення з єдиної кабінкою міжміського зв’язку.

Піднявши слухавку, крізь якісь шарудіння почула голоси. Я хотіла було передзвонити, як раптом впізнала серед шумів голос чоловіка:

– Котик, так вирішено – завтра… – ласкаво говорив Володя.

– Ой, ну звичайно! – кокетливо відповідав юний голосок.

– Адресу не перепутай. Ти ж розсіяна у нас… Значить, у мене о шостій годині.

– Я свій фірмовий торт принесу, – щебетав котик.

– Чекаю чекаю. Цілую, люба!

Я безсило впустила слухавку. Під шкурою вівці таївся вовк… У тихому болоті чорти водяться… Ці фрази крутилися у мене в голові, поки я добиралася до рідної домівки.

– Ну як там Володя? – запитав батько.

– З ягня перетворився у вовка… – пробурмотіла я.

– Що ?! – хором запитали батьки.

– Нічого, все добре, – відповіла я.

– Зоряна, я налисничків напекла, – сказала мама, переглянувшись з татом.

Я їла налисники і дивилася у вікно. На кучугуру снігу карапкалася кішка: стріпувала лапками і знову кралася. Такою ж я уявляла невідомого мені “котика” – що вкрала мого чоловіка. Де знайшов її мій тихий Володя, цілодобово зайнятий своїми кресленнями? Напевно, студентка-практикантка.

– Мамо, тату, мені завтра треба виїхати, – сказала я.

– Що трапилося? – не на жарт стривожилася мама.

– На роботу терміново потрібно, – машинально відповіла я.

– Так канікули у всіх, – дивувалася мама.

– У великому бізнесі канікул не буває, – зауважив батько. Людина радянського гарту, він так і не змирився з тим, що я працюю “на буржуїв”.

У мене вже дозрів план. Якщо завтра встати раніше, встигну до райцентру, на ранкову електричку. Шість годин їзди до нашого міста – і я накрию коханців прямо на місці.

Ніч не спала від важких думок.

З Володимиром я познайомилася в студентському таборі. Був він тоді красень, веселун. Вечорами збиралися біля багаття. Володя брав в руки гітару, перебирав струни, і всі дівчата буквально танули. “Володя, заспівай щось цікаве…» – навперебій просили вони, дивлячись на Володю закоханими очима. Тоді-то я і вирішила: “Цей хлопець буде моїм!”

Як задумала, так і зробила. Через рік Володя попросив у моїх батьків благословення на шлюб з їх єдиною дочкою. Перший рік подружнього життя наша квартира була прохідним двором: що не день, у нас були в гостях однокурсники. Я готувала смачні вечері. Володя співав під гітару.

У такі моменти він особливо був гарний. “З цим пора закінчувати, – вирішила я, – інакше втрачу чоловіка”. Володя якраз закінчив інститут, почав працювати. А я почала виробляти з нього “справжнього чоловіка”. – Володя, мене замучила головний біль, – поскаржилася я.

– Сходи до лікаря, – з непідробною турботою порадив чоловік.

Я сходила, але не до лікаря, а до подруги, у якої була медична енциклопедія. Вичитавши там складний діагноз, в фарбах розписала чоловікові, чим все може закінчитися:

– Лікар сказав, що мені необхідні спокій, прогулянки на свіжому повітрі і повага чоловіка.

Режим і спокій ніяк не пов’язувався з компаніями: гості перестали до нас приходити. Володя закинув гітару на антресолі. Вечорами вигулював мене в парку, укладав спати о десятій годині, а сам сідав за креслення.

Іноді я чула, як він відповідає за телефоном:

– Вибач, до нас не можна – у Зоряни погано зі здоров’ям.

Варто було мені раз в житті залишити чоловіка одного, як він, задерши хвіст, запросив в наш будинок цю гадину – коханку.

Рік від року чоловік ставав все більш турботливим і покірним. Звик підкорятися моїм настроям, тому що найбільше боявся мого поганого настрою. Прикидалася я так проникливо, що і насправді відчувала напади головного болю. Це заспокоювало мою не зовсім чисту совість.

Ми були ідеальною парою, правда, без дітей, появі яких заважало моє “крихке” здоров’я. Володя навчився віртуозно готувати, беріг мої сили і час, купивши пральну і посудомийну машини, безшумний пилосос. Я ж, влаштувавшись бухгалтером на роботу з великою зарплатою, виконувала в сім’ї роль годувальника. Ми так чудово жили! Всі подруги заздрили мені. Я вчила їх: “Чоловіка потрібно ліпити. Візьміть спочатку прекрасного мужика і поступово приберіть все зайве”.

В електричці подумки репетирувала свою промову: “Я все життя тобі віддала, а ти … Я вірила тобі, як Богу, а ти брехав мені!” Перебравши безліч фраз і забракувавши все до однієї, вирішила діяти за натхненням.

У свій під’їзд я увійшла в пів на сьому. Голубки повинні бути в клітці – пити чай з її тортом. Я ретельно підфарбувалася, щоб постати в усій красі квітучої жіночності. Тихо ввійшла в передпокій. З вітальні долинав високий голос жінки, супроводжуваний веселим сміхом Володі. Вирішивши приголомшити їх раптовістю появи, я різко відкрила двері вітальні, і оторопіла. За накритим столом сиділа компанія жінок і чоловіків. Всі вони, як по команді, обернулися до мене: хто зі збентеженням, хто з явним переляком.

– Зоряна … – пробурмотів Володя, який стояв з келихом в піднятій руці. – А ми тут вирішили зібратися з хлопцями.

Переді мною були забуті обличчя однокурсників чоловіка – Анатолій, Таня, Іван, Василь, а це … Боже мій, це ж Ольга – хохотушка і щебетуха. Всі вони змінилися за десять років. Особливо Ольга, яка перетворилася з тоненької дівчини в огрядну матрону. Оля, Котик, Ольгуня – господиня у випічці і, як сказав одного разу Володя, мама трьох дітей.

Всі вони дивилися на мене, чекаючи неприємної сцени, демонстративного невдоволення. Мені стало нудно від самої себе. Кілька секунд тривало мовчанка. А потім, ніби скинувши важкий тягар, я сказала щиро, від усього серця:

– Як добре, що ви тут!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне -globalpres

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page