У сина з невісткою народився синочок, але як згодом вияснилося, з особливими потребами. Самі вони не хотіли його ставити на ноги, гулянки були важливіші за малюка. Дитиною займалась я, хоч як важко не було. Навіть приходили спеціальні служби, хотіли забрати, та мені було дуже жаль Євгенка. І все б нічого, та одного дня і сина не стало. Невістка не довго горювала. Знайшла собі нового “друга”. Я ростила онука одна, то гени взяли своє
Зустріла вчора свою шкільну подругу, не впізнала, вона мене покликала. Чесно скажу не залишилося від колишньої Оксани і сліду.
Завжди доглянута, стильна, красуня, і я прямо у неї запитала, що з нею сталося.
Ми підходили до парку, сіли на лавку і Оксана мені розповіла про своє життя.
– Вийшла заміж після закінчення технікуму, стала мамою, не працювала, чоловік заглядав в чарку, а потім дома “веселився”. Та одного дня подзвонили і сказали, що не впорався з керуванням. Ось тоді я лише видихнула.
Я пішла на роботу і ростила сина одна, заміж пропонували, так нажилася я зі своїм, що на мужиків противно було дивитися.
Син закінчив школу, армію, а після прийшов і одружився, а дівонька ця любила веселе життя, компанії, гулянки, чарки, ну і мій компанію дружині складав. А потім приходять додому, і виясняють стосунки, що вся вулиця чує.
Син народився у них, потім з’ясувалося з особливими потребами. Я день і ніч практично була з Євгенком, пропонували здати в інтернат, але мені було його шкода, займалася як могла, в садок не брали.
Ніхто не чекав такого горя і так горя було через край. Словом, склалися так обставини, що сина теж не стало. Невістка довго не горювала, знайшла собі “друга”.
Так, залишилася я одна з онуком, лікарі, психологи і т.д. наймала вчителів хоч писати, читати навчити.
Виріс онук і хтось “привив” йому любов до “веселого життя”, чи то гени такі, хто його зна…, хлопець не дуже мудрий, так скажу, але гроші з мене вимагав, не просто, а говорив ти отримуєш мої гроші, давай і все. І повернулося старе – знову я в страху жила, і прийшов моєму терпінню кінець.
Не суди, не витримала, розповіла в поліції і запроторили його в спеціальну клініку. Що ти думаєш, душа боліла за нього, їздила, возила їжу, він плакав як маленький і просився додому, баба забери, мене ображають. І стало мені його так шкода, випустили під мою відповідальність.
І не минуло й місяця він знову за своє, йому вже 18 років, великий, не дає мені життя, боюся з ним залишатися одна. Довго не думаючи, знову його туди запроторила.
Чесно тобі скажу, я зітхнула з полегшенням, до нього їжджу рідко. Ось такі справи, а що буде далі боюся і говорити, полікуватися треба і пожити спокійно останні роки.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
